8. "Горбачовська перебудова" як спроба трансформації радянської системи. Реформи 60-90-х років ХХ ст. як спроба вдосконалення радянської господарської системи

Першим кроком до кардинальних змін у радянській економіці можна вважати квітневий (1985) пленум ЦК КПРС, на якому нове керівництво країни, очолюване М. Горбачовим, проголосило курс на прискорення соціально-економічного розвитку країни, що мав базуватися на прискоренні науково-технічного прогресу, технічній реконструкції народного господарства на основі новітніх досягнень науки та техніки, модернізації машинобудування, а на цій основі - й усього народного господарства, а також активізації "людського фактора". Проголошений курс не означав руйнування командно-адміністративної системи, а лише її "вдосконалення", виправлення певних "деформацій"; розвиток економіки, як і раніше, орієнтувався на витратний шлях, тож принести кардинальних позитивних змін був неспроможний. Проте вжиті на цьому етапі заходи (наведення елементарного порядку, зміцнення трудової й технологічної дисципліни, широка заміна керівників тощо) дали певний позитивний ефект: дещо зросла продуктивність праці, збільшилися капіталовкладення в соціальну сферу. На цьому тлі було розв'язано антиалкогольну кампанію, яка завдала колосального удару по державних фінансах (за деякими даними збитки сягали 10 млрд. крб. щорічно).

Поступово у керівництва країни формувалося розуміння щодо необхідності серйозних перетворень, власне, зміни наявної в СРСР економічної моделі, які були підготовлені багаторічними економічними дискусіями, зокрема малопомітним у 1970-х роках напрямом удосконалення господарського механізму, що орієнтувався на перехід до ринкової економіки, із конкуренцією та вільним ціноутворенням за відсутності централізованого управління економікою та мінімальним втручанням держави в економічні процеси. Власне, у другій половині 1980-х років цей підхід ще не став підґрунтям реформування радянської економіки, але перші кроки на цьому шляху - прийняття законів "Про індивідуальну трудову діяльність" (1986 р.) та "Про кооперацію" (1988 р.), які з численними застереженнями легалізували дрібне приватне підприємництво, означали відхід від традиційного тлумачення соціалістичної економіки. Певні перетворення відбуваються й в аграрному секторі, але вони зводилися до перебудови системи управління в сільському господарстві (створено Держагропром). Створення Держагроп- рому, який об'єднав практично всі міністерства та відомства галузі, не дало істотного ефекту в розв'язанні сільськогосподарських проблем: послабити гостроту продовольчої проблеми й забезпечити реальну самостійність колгоспів та радгоспів. Кризові явища в економіці поглиблювалися, а реформи не давали жодних позитивних зрушень.

У 1990 р. уряд СРСР розробив програму переходу до ринкових відносин під жорстким державним контролем, але вона не дістала підтримки Верховної Ради СРСР. Не була підтримана й більш радикальна програма групи Шаталіна ("500 днів"). Зрештою, Верховна Рада СРСР затвердила "Основні напрямки стабілізації народного господарства та переходу до ринкової економіки", втім ця програма не мала під собою твердого ґрунту й не могла дати позитивних результатів. Унаслідок цього всього криза радянської економіки поглиблюється. Непослідовна, безсистемна перебудова призвела до невідворотного розвалу радянської економіки та розпаду СРСР.

Економічна "перебудова" розпочалася у червні 1987 р., коли було ухвалено закон "Про державне підприємство", згідно з яким підприємства набували права самостійно планувати свою діяльність, базуючись на рекомендованих, а не директивних завданнях, на контрактах із постачальниками та споживачами та державних замовленнях. Відтепер діяльність підприємств мала регулюватися не міністерствами та відомствами, а довготривалими економічними нормативами. Взагалі механізм цієї реформи не відповідав задекларованим цілям. Фактично він не допускав плюралізму власності (в середній та великій промисловості), не зачіпав основ адміністративно-командної системи управління (зберігалася система міністерств з їхньою бюрократичною опікою над підприємствами, певною мірою зберігалося й директивне планування) та не змінював мотивацію до праці. Оскільки реформа не змінила відносин власності, розширення прав підприємств не супроводжувалося відповідним підвищенням їхньої відповідальності за результати господарської та фінансової діяльності. Істотне підвищення частки прибутку, що залишалася в розпорядженні підприємств, зумовило зростання не капітальних вкладень, а лише заробітної плати, що поклало початок активним інфляційним процесам. Стосовно українських підприємств закон навіть не створив відповідних умов для отримання ними достатньої самостійності, адже вони залишалися залежними від союзних органів, котрі й надалі розподіляли матеріальні ресурси, зокрема сировину, матеріали, устаткування, обладнання та державні замовлення, які майже на 100 % охоплювали виробництво продукції державних підприємств. Таким чином, директивно-планові регулятори були порушені, а ринкові так і не запроваджені. Половинчасте, непродумане реформування внеможливлювало розв'язання найгострі- ших економічних проблем, натомість поглиблювало народногосподарські диспропорції, розбалансованість економіки як країни загалом, так і України зокрема.

Література: 12, 13, 17, 28.