3. Становлення адміністративно-командної системи

та її теоретичне обґрунтування в українській економічній літературі 20-30-х рр. ХХ ст. Радянська індустріалізація і колективізація

В українській економічній літературі з'являлися праці, в яких критикувалися економісти, що відстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Так, на сторінках часопису "Господарство України" критикували погляди Л.Н. Юровського на проблему плану в радянському господарстві, концепції В.П. Акуленка стосовно темпів і типів індустріалізації в СРСР, перспективного планування тощо. Із запровадженням адміністративно-командних методів управління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років вона була зведена до викриття "антимарксистських" і "антинаукових" теорій. У грудні 1929 р. Й.В. Сталін виступив із промовою на конференції аграріїв-марксистів. Ця промова Сталіна була сигналом до розправи із багатьма економістами, які мали власну принципову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці. Наука почала існувати в умовах ідеологічної автаркії та повного відокремлення від здобутків світової економічної думки. У країні були проведені господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економічної системи, основаної на командно-адміністративних методах управління економікою. На початку 1930-х років зросла кількість промислових наркоматів і главків, які були центрами оперативного керівництва підприємствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело до затвердження командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керівництва. Усе це зумовило виникнення адміністративно-командної системи управління економікою, формування якої розпочалося у процесі індустріалізації.

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проблему індустріалізації можна лише за ретельного її планування, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бути створені розробленням п 'ятирічних планів розвитку народного господарства. У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держави. Перекачування засобів йшло різними каналами: 1) податки з населення; 2) внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського населення; 3) грошова емісія; 4) податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку. Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додаткові джерела. Такими джерелами були: 1) продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни; 2) створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків золота і коштовностей); 3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту. З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва - форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика "соціалістичної" індустріалізації. Народне господарство усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх темпів народногосподарського розвитку істотно відставали галузі групи "Б", будівництво електростанцій та залізниць. На цьому тлі швидким зростанням темпів розвитку вирізнялося лише військове виробництво. Взагалі, незбалансоване зростання за роки радянської влади було свого роду законом розвитку економіки.

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. На початку вона розглядалася як засіб прискорення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті - ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень. Поштовхом до переходу до суцільної колективізації послугувала хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало 30 % селянських господарств. Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспільнення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов виробництва і побуту; 2) сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного господарства; 3) товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). У процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько 30 тис. колгоспів і майже 1 000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулення, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих висилали в далекі необжиті місця, на лісозаготівлі та в табори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.