7. Зміна ролі факторів економічного розвитку та еволюція інституціоналізму у другій половині ХХ-ХХІ ст. Розвиток теорії постіндустріального суспільства

У 50-60-х роках XX ст. у межах неокласичної течії формується новий науковий напрям, представники якого працюють на межі економічної теорії та інших суспільних наук - філософії, соціології, політології, кримінології тощо. Якщо інституціонально-соціологІчний напрям, що виник на початку XX ст., вважається "старим" інституціоналізмом, то цей новий науковий напрям називають неоінституціоналізмом. Неоінс- титуціоалізм як особлива економічна теорія набув визнання у 80-90-х рр. XX ст. Основними його представниками є Рональд Коуз (1910 р.н.), Дуглас Норт (1920 р.н.) - Нобелівські лауреати, Олівер Вільямсон (1932 р.н.) та ін.

Основою сучасного інституціоналізму є два напрями - неоінсти- туціональна економіка та нова інституціональна економіка. Незважаючи на те, що назви видаються ідентичними, ці два напрями мають принципово різні підходи до аналізу інститутів (інституцій). Обидва вони сформувалися або на основі неокласичної теорії, або під помітним впливом її. Так, перший напрям - неоінституціононалізм - залишає незмінним жорстке ядро неокласики. Другий напрям - нова інституціональна економіка - навпаки, відображає спробу створити нову теорію інститутів, не пов'язану з колишніми постулатами неокласики.

Структура сучасного інституціоналізму та шляхи його еволюції у другій половині XX - на початку XXI ст. вельми складні. Поряд із вищезазначеними схемами класифікації умовно його можна розподілити ще на три основні школи: "індустріально-соціологічна школа", "школа суспільного вибору", "кон 'юнктурна школа". У більшості напрямів неоінс- титуціоналізму основну увагу приділено правовим аспектам економічного життя. Відповідно до контрактної (договірної) парадигми неоінституціоналізму, будь-які відносини між людьми розглядаються як взаємовигідний обмін, що закріплюється певними зобов'язаннями сторін. Саме способи регламентації договірних відносин визнаються найважливішою економічною інституцією.

Утім, єдиної класифікації інституціональних теорій до цього часу так і немає, тому намагання врахувати наявність різноманітних підходів та взаємозв'язків між ними викликає певну складність під час висвітлення проблем інституціональної економічної теорії. Сьогодні неоінституціоналізм становить цілу сукупність підходів, об'єднаних кількома спільними базовими ідеями. Неоінституціональна теорія виходить із організаційно-контрактної перспективи, де на перший план висуваються витрати, що супроводжують взаємодію економічних агентів. Неоінституціоналізм має свої методологічні особливості, зумовлені вихідними теоретичними джерелами: традиційним інституціоналізмом та неокласикою. Зокрема, неоінституціоналізмом активно використовуються такі провідні елементи неокласичної моделі ринкової поведінки, як раціональний вибір та прагматизм, методологічний індивідуалізм, концепція "економічної людини", максимізація корисності. Засновником неоінституціоналізму із повним правом вважається Рональд Коуз. У його статтях "Природа фірми" (1937) та "Проблема соціальних витрат" (1960) було вперше сформульовано дослідницьку програму неоінституціоналізму, з якою пов'язані подальші зміни у захисній оболонці неокласичної теорії.

По-перше, розглядається ширший, ніж у неокласиці, спектр форм власності та контрактних форм, на основі яких здійснюється обмін. По-друге, в неокласичну модель вводиться поняття інформаційних витрат, тобто витрат, пов'язаних із пошуком і отриманням інформації про угоду і про ситуацію на ринку загалом. По-третє, поряд із виробничими або трансформаційними витратами неоінституціоналісти припускають існування трансакційних витрат. Під цим терміном, центральним для теорії трансакційних витрат (Р. Коуз, О. Вільям- сон), маються на увазі всі витрати, що виникають при здійсненні угод. У свою чергу, нова інституціональна економіка, як уже зазначалося, відображає спробу створити нову теорію інститутів, яка не пов 'язана з попередніми постулатами неокласики і представлена такими основними теоріями: теорія ігор (О. Моргенштерн, Дж. Неш); теорія неповної раціональності Г. Саймона; економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан, Р. Буайє).

У зв'язку з розвитком нової інституціональної економіки відбулися зміни в "жорсткому ядрі" неокласики. Так, теорія ігор завдала удару по моделі загальної рівноваги Вальраса - Ерроу - Дебре. Теорія ігор ґрунтується на припущенні, що може існувати кілька точок рівноваги, які не цілком збігаються з точками оптимуму за В. Парето, або що рівноваги може не існувати взагалі.

Центральними теоріями цього напряму інституціоналізму є теорії індустріального та нового індустріального суспільства, теорія постін- дустріального суспільства, теорія суспільства "третьої хвилі", теорія інноваційно-підприємницької економіки, теорія суспільства знання, теорія інформаційного суспільства, теорія постекономічного суспільства.

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільства зумовив становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції постіндустріального суспільства покладено теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера - розподіл усього суспільного розвитку на три етапи: доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріаль- ний. У доіндустріальному суспільстві визначальною була (а в багатьох країнах залишається і сьогодні) сільськогосподарська сфера, яка разом з церквою та армією є головними інститутами суспільства; в індустріальному - промисловість із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріальному - сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження. Виникнення постін- дустріального суспільства пов'язане передусім із тими змінами, що відбуваються в економіці, професійній системі та соціальній структурі, і зумовлені новою роллю науки та техніки - відбувається докорінна зміна структури виробництва (панування третинного та четвертинного за межами третинного секторів) та структури зайнятості (значна частка зайнятих, що має тенденцію до зростання, припадає на третинний та четвертинний сектори сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального суспільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американським соціологом Д. Беллом.

Д. Белл подав концепцію постіндустріального суспільства як теорію соціальних змін, що можуть статися в суспільстві найближчими десятиліттями насамперед внаслідок розгортання вже помітних тенденцій випереджувального зростання сфери послуг та інформації, здобуття наукою нової ролі та перебудови суспільства, організованого за "економізованою" моделлю в напрямі моделі "соціологізованої". Д. Белл розглядав становлення постіндустріального суспільства як переважно еволюційний процес, у результаті якого індустріальний світ не руйнується, а радше збагачується додатковими рисами. Найголовніша праця Д. Белла - "Прийдешнє постіндустріальне суспільство" (1973) - це завершене теоретичне дослідження, в якому проблема постіндустріалізму розглядається в усіх її виявах: від аналізу джерел концепції до вивчення політичних і культурних процесів, що супроводжують становлення нового суспільства. Фундаментальними складовими теорії постіндустріального суспільства є такі: домінування підходу, що ґрунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва; принцип домінування технологічних аспектів організації суспільного виробництва над оцінкою класової структури поширено не лише на історичну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного розвитку сучасних суспільств.

Головну роль у становленні постіндустріальної теорії відіграла інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в тому, що абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах історичної школи) за нових умов видозмінилася в структури- зацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх закономірностей господарського розвитку, котрі не залежали від соціальної та політичної системи тієї чи іншої країни.

Ще наприкінці 40-х років XX ст. у працях американського економіста К. Кларка "Економіка у 1960 році" та французького суспільствознавця Ж. Фурастьє "Велика надія XX століття" були сформульовані найважливіші методологічні принципи теорії постіндустріального суспільства - розподіл усього суспільного виробництва на три сектори: перший (сільське господарство та видобувна галузь), другий (промисловість та будівництво), третій (сфера послуг).