5. Вплив міжнародно-інтеграційних факторів на розвиток національних економік провідних країн Європи та США у 50-70-ті роки XX ст. та його відображення в дослідженнях Дж. Вайнера, Дж. Міда, Р. Ліпсі

Загальною передумовою інтеграційних процесів у Європі впродовж 1950-1970-х років було поглиблення міжнародного поділу праці за умов НТР, а отже, зростання взаємозалежності та взаємовпливу національних економік.

Серед причин і чинників європейської інтеграції назвемо такі: наявність значних матеріальних втрат, завданих Другою світовою війною; розв'язання проблем колективної безпеки за умов розгортання "холодної війни"; уповільнені темпи засвоєння досягнень НТР та наявність більш успішних суб'єктів конкуренції у світовому господарстві, безпосередньо США та Японії; наявність спільних історико-цивілізацій- них, регіональних рис та особливостей соціально-економічного, політичного і загальнокультурного розвитку країн Західної Європи.

Уперше ідею європейської єдності сформулював Вінстон Чер- чілль, який у виступі 19 вересня 1946 року в Цюріху закликав до перебудови Європи на зразок Сполучених Штатів Америки, що, як вважав "великий англієць", дасть їй можливість стати такою ж вільною і щасливою, як Швейцарія.

Проте країни, які брали участь у плані Маршалла, вже в червні 1947 року заснували Комітет європейської економічної співпраці, який підготував конвенцію, підписану 16 травня 1948 року. Так виникла Організація європейської економічної співпраці (ОЄЕС), яка надавала рекомендації щодо розподілу економічної допомоги окремим країнам у рамках плану Маршалла й започаткувала Європейський платіжний союз.

Серед основних чинників європейської інтеграції слід назвати такі: формування наднаціональних інститутів на західноєвропейському просторі; утворення зони вільної торгівлі (спільного ринку) західноєвропейського регіонального блоку; становлення спільного ринку із вільним рухом праці, капіталу та підприємництва; визначення перспективи утворення валютного союзу та єдиної грошової системи; перспектива створення єдиного парламенту та уряду Західної Європи; вироблення єдиної стратегії щодо позаблокових країн.

Важливим кроком в інтеграційному процесі було підписання Римського договору про створення Європейського Економічного Співтовариства. Договір підписали у 1957 р. шість західноєвропейських країн. Мета Співтовариства - створити "спільний ринок", забезпечити рівномірний розвиток, стабільність і добробут населення у Західній Європі. Для цього передбачалося ліквідувати митні бар'єри і обмеження для ввозу і вивозу товарів, капіталів. сприяти пересуванню людей. Договір передбачав також проведення єдиної торговельної політики стосовно третіх країн, усунення перепон для руху капіталів Європейського інвестиційного банку та ін. Фундаментом існування і розвитку Співтовариства мали бути вільна торгівля і конкуренція. Єв- роатом, створений у тому ж році, мав координувати розвиток атомної енергетики. У 1958 р. були утворені вищий виконавчий, законодавчий та консультативні органи ЄЕС, відповідно, Комісія, Рада міністрів, Європарламент. Бюджет Співтовариства формувався з внесків його членів. Створення ЄЕС свідчило про подолання антагоністичного протистояння у Європі між індустріальними країнами, насамперед між ФРН і Францією. Вже в наступні десятиліття стали очевидними і незаперечними позитивні результати європейської інтеграції.

З 1 січня 1993 р. функціонує єдиний внутрішній ринок Співтовариства, скасована решта обмежень щодо руху товарів, послуг, капіталів та людей. Введені єдині стандарти на багато видів продукції. У листопаді 1993 р. набув чинності Маастрихтський договір, згідно з яким Співтовариство поступово трансформується у валютний, економічний і політичний Європейський Союз з єдиними зовнішньою політикою, громадянством та валютою. 1 січня 1999 р. на єдину валюту (євро) перейшли 11 держав ЄС. Протягом кількох років євро було засобом безготівкового розрахунку поряд з національними валютами, а з 2002 р. стало єдиною грошовою одиницею у 12 країнах ЄС (до зони євро поки що не приєдналися Великобританія, Данія і Швеція). Нині Євросоюз - одна з найпотужніших інтеграційних зон світу.

Відомий дослідник економіко-інтеграційних процесів Дж. Вайнер у праці "Питання про митні союзи" (1950) наголошував, що розширення торгівлі підвищує добробут країн тією мірою, якою внутрішнє виробництво заміщується імпортом з країн-партнерів, що знижує витрати; відносно більш дешевший імпорт стає можливим завдяки скасуванню тарифів.

Далі Вайнер аналізував вплив наявних міжгалузевих відмінностей у структурі виробництва на ефект зростання добробуту від укладання митного союзу. Він вважав, що чим більш конкурентними (менш комплементарними) є структури виробництва країн-учасників, тим вищою є імовірність підвищення добробуту в результаті створення митного союзу.

Ця теза містила застереження стосовно того, що країни зі схожими структурами виробництва в разі створення митного союзу намагатимуться замінити вітчизняні товари на конкурентоспроможний імпорт із країн-партнерів, тоді як відмінності в структурі виробництва всередині союзу змушують відмовлятися від продукції партнерів на користь більш дешевого імпорту.

Ефект підвищення добробуту внаслідок вступу до митного союзу залежатиме також від витрат на транспорт. За інших рівних умов чим нижчими є транспортні витрати в країнах - учасницях союзу, тим більшим є позитивний ефект інтеграції. Так, вважається успішнішою участь сусідніх країн із більшими можливостями щодо розширення торгівлі одна з одною, ніж участь віддалених країн, здатна спричиняти переспрямування зовнішньої торгівлі.

У середині 1960-х років Дж. Мід наголошував, що зрушення в потоках інвестицій у межах однієї країни та всього міжнародного ринку капіталів має певні відмінності. Якщо в першому випадку відбувається розподіл капіталу країни між галузями її господарства, то в другому спостерігається міжнародна аллокація капіталу.

Остання теза підводить до розгляду ситуації спільного ринку, на якому забезпечується повна мобільність усіх факторів виробництва. Дж. Мід уперше проаналізував дію цього фактора на добробут країн у межах інтеграційної зони. Він дійшов висновку, що свобода переміщення факторів виробництва є вигідною для країн-учасниць, оскільки знижує відносну ступінь рідкості цих факторів. Цей висновок передбачає, що вирівнювання цін на фактори виробництва за рахунок розвитку торгівлі не відбувається.

У подальшому Дж. Мід дотримувався такої логіки: якщо мобільність факторів виробництва між країнами - учасницями інтеграційної зони - і зовнішнім світом є обмеженою, зниження добробуту не відбувається завдяки посиленому переміщенню факторів на внутрішньому ринку союзу як реакції на переспрямування потоків торгівлі кінцевою продукцією.

Ще один дослідник проблеми економічної інтеграції - Р. Ліпсі - зазначав, що ефект зростання добробуту від створення митного союзу має залежати від співвідношення частки у внутрішньому споживанні товарів, що виробляються всередині країни, і товарів, що імпортуються з країн, які не входять до союзу. За решти рівних умов чим вищою у споживанні є частка місцевої продукції і чим нижчою - частка імпорту з країн - не членів союзу, тим більшою є ймовірність підвищення добробуту внаслідок створення митного союзу. Це пояснюється тим, що заміна товарів внутрішнього виробництва на товари країн- партнерів по союзу зумовить розширення зовнішньоторговельних потоків, тоді як заміна товарів, що імпортуються ззовні, призведе до переспрямування їх.

Загалом у працях Вайнера, Міда та Ліпсі участь країни в митному союзі, що зумовлює розширення зовнішньої торгівлі, розглядалася як засіб зменшення деструктивної дії її власних тарифів. Цей аргумент було доведено до логічного завершення С. Купером, Б. Месселом та Г. Джонсоном. Ці дослідники зазначали, що участь у митному союзі дає менший ефект порівняно з одностороннім скасуванням тарифів, яка ліпше стимулює розширення торгівлі, не зумовлюючи переспрямування зовнішньоторговельних потоків.