господарства і провідних напрямів економічної думки в 50-70-ті роки XX ст. Посилення ролі держави в економіці

Після Другої світової війни світове господарство охоплювало три підсистеми: господарство економічно розвинутих країн, держав соціалістичного табору та країн, що розвиваються, утворених, головним чином, після розпаду колоніальної системи. Головними характеристиками всіх країн були такі: індустріалізація, зміна структури національних господарств. Важливими чинниками розвитку світового господарства були розвиток науково-технічного прогресу, подальше поглиблення

всесвітнього поділу праці, інтернаціоналізація виробництва, сформована світова інфраструктура - комплекс галузей, що обслуговує світові економічні відносини (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій тощо), розвинулися і набули нового змісту всі форми міжнародних економічних відносин, посилення взаємозв'язків між усіма країнами та їхніми групами.

Економічно розвинуті країни в другій половині XX ст. перейшли до якісно нового етапу економічного розвитку. Був здійснений різкий поворот в інвестиційній сфері на користь масового споживання і соціальної інфраструктури. Характерною особливістю було зростання у виробництві ролі НТП, запроваджувалися механізація і автоматизація виробництва, нові технології. Це дало змогу звільнити значні людські ресурси з матеріальної сфери виробництва і використати їх у сфері послуг. На фоні структурних змін у виробництві спостерігалося підвищення життєвого рівня населення. Найбільш динамічно розвивалася промисловість - провідна галузь господарства. При всій різноманітності її розвитку в різних країнах структурні зміни відбувалися переважно в одному напрямі. Вичерпування національних родовищ руд і вугілля, конкуренція імпортної нафти, підвищення ефективності використання палива зумовили повільні темпи розвитку, скорочення у ВВП частки добувних галузей. Зростало значення обробної промисловості. Випереджаючими темпами розвивалися виробництво електроенергії, газопостачання, хімічна промисловість, почався перехід на нафтогазову сировинну базу. Друге місце за темпами розвитку посідала електротехнічна галузь. Провідна роль, як і раніше, належала машинобудуванню. Виникли нові галузі (аерокосмічна, радіоелектронна та ін.)

Істотною ознакою сільського господарства в економічно розвинутих країнах був перехід до машинного виробництва стандартизованої продукції землеробства, широке впровадження досягнень НТП. Зменшилася кількість населення, зайнятого в сільському господарстві. Посилилася концентрація виробництва. Сільське господарство перетворилося на індустріальну галузь.

Інтенсивність динаміки та структурних зрушень національного господарства економічно розвинутих держав визначалася досягненнями науково-технічно прогресу, який активізувався в середині 50-х років. Відбулися істотні зміни у техніці, яка охопила всі види трудової діяльності людини: технологічну, транспортну, енергетичну, контрольно-управлінську.

У середині 70-х років ХХ ст. почався бурхливий розвиток енергозберігаючих виробництв. Величезні кошти вкладалися у технологічну перебудову. Використовувалися альтернативні джерела енергії, будувалися атомні електростанції. Бурхливо розвивалася біотехнологія - ще одна важлива галузь постіндустріального господарства. Наука взагалі перетворюється в безпосередню виробничу силу, скорочується термін від народження наукової ідеї до її реалізації, втілення у виробництво. У зв'язку з використанням новітніх технологій відбувається інтенсифікація виробництва.

Зменшуються не тільки енерго- та матеріаломісткість, а й розмір капіталовкладень і трудомісткість продукції. Знижуються затрати на сировину, обладнання, вивільняється велика кількість робочої сили, яка після перекваліфікації направляється в сферу послуг тощо. Змінюються характер і зміст праці. Різко зростає роль, соціальне і економічне призначення інформаційної діяльності, виникають і розвиваються засоби масової інформації. Внаслідок цього у значної кількості людей з'являється вільний час - величезне багатство і досягнення сучасної епохи.

За таких умов виробництво не могло існувати без постійного використання наукових досліджень та конструкторських винаходів, тому постійно зростали витрати на науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки.

З'явилися науково-виробничі комплекси. Це були територіальні об'єднання корпорацій з науково-дослідними лабораторіями, створені та фінансовані державним і приватним капіталом для випуску нової продукції.

Розвиток національних господарств визначався значним зростанням капітальних вкладень. Причому основні витрати йшли не на розширення виробничих площ, а на інтенсивні чинники розвитку економіки - модернізацію, автоматизацію виробничих процесів. Зросли капітальні вкладення у невиробничі сфери: освіту, фахову підготовку, науку, медицину.

У повоєнні роки зросла економічна могутність монополістичних об'єднань. Це був період злиття і поглинання фірм різних галузей господарства. Масовим явищем також стало виникнення транснаціональних корпорацій - монополій, що створювали за кордоном власні або спільні виробничі філії. Вже до середини 70-х років XX ст. у світі діяло близько 100 тис. подібних корпорацій. У таких умовах зростала економічна роль держави, яка в багатьох розвинутих країнах була великим власником, їй належало 15-25 % національного багатства країн. Державні капіталовкладення спрямовувались переважно в галузі, що забезпечували загальнонаціональні потреби: інфраструктуру, атомну промисловість, виробництво і розподіл електроенергії, водо- і газопостачання, транспорт, невиробничу сферу. Надавалися інвестиційні субсидії, позики для розвитку конкурентоспроможних галузей, модернізації та раціоналізації "старих". Значні кошти витрачалися на воєнні замовлення. У 1970 р. в США частка військових витрат у федеральному бюджеті становила 40 %, в Японії - 7,1, ФРН - 23,7, Великобританії - 13,7, Франції - 16,7 %. Велике значення у державному регулюванні мали податкові стимули: прискорена амортизація, зменшення податкових ставок, звільнення від сплати податків тощо. Валютні кризи зумовили втручання урядів економічно розвинутих держав у валютно-фінансові відносини. Пошуки ефективних форм і методів державного регулювання економіки зумовили поступовий перехід наприкінці 60-х років ХХ ст. до "структурної стратегії". Вона ґрунтувалася на заохоченні певних галузей до вдосконалення і регулювання структури господарства з урахуванням прогресивних змін у розвитку всесвітнього господарства. Фактично це був початок відходу від традиційних, за кейнсіанською теорією, макроекономічних методів.

У повоєнні десятиліття в економічно розвинутих країнах склалася сприятлива ситуація для підвищення життєвого рівня населення. Збільшувалися доходи громадян. У 50-ті роки ХХ ст. в країнах Європи реальна заробітна плата зросла вдвічі. Збільшення доходів населення спричинило зростання споживчих витрат і зміну самої структури споживання. Населення західних країн все менше грошей витрачало на харчування і все більше на товари тривалого користування.

Бурхливий економічний розвиток давав змогу виділяти значні кошти на виконання соціальних програм. До середини 70-х років ХХ ст. у всіх країнах Заходу були створені ефективні системи соціального забезпечення. Вони надавали громадянам соціальну допомогу і соціальне страхування, гарантуючи державну підтримку протягом всього життя. Соціальні витрати в західних країнах становили 50-60 % національного бюджету. Працездатне населення країн Заходу було охоплене різноманітними видами страхування: в разі безробіття, нещасного випадку, хвороби, пенсійним забезпеченням.

Отже, для господарського розвитку провідних країн світу друга половина XX століття була періодом поступової стабілізації основних галузей промисловості; зростання виробництва товарів споживання; підвищення життєвого рівня населення. Вагомою особливістю повоєнного часу було створення державного сектора економіки, а відтак - набуття державою, поряд із приватним підприємництвом, статусу великого власника. Набуття нового статусу державою, окрім постулатів, аргументованих Дж.М. Кейнсом за часів Великої депресії, зумовлювалося новими обставинами повоєнного періоду: по-перше, відчутними матеріальними втратами національних економік. Процес масштабної відбудови господарства став можливим лише за участі держави, яка стимулювала нарощування обсягів виробництва і зайнятості населення; по-друге, потребою в структурній перебудові економіки. Держава мусила прискорити цей процес, з одного боку, як суб'єкт господарювання, а з іншого - як орган, що регулює економічний розвиток.

Безперечним є факт, що саме активна діяльність держави у повоєнний період відіграла вирішальну роль у стимулюванні НТП і забезпеченні сприятливого інституціонального середовища (режиму). Підґрунтя усвідомлення державою власної ролі як локомотиву НТП закладали провідні вчені - прихильники передусім інституціонально- го напряму, зокрема американський економіст В. Ростоу.

В. Ростоу зазначав, що саме держава має стимулювати НТП, турбуючись про організацію фундаментальних досліджень, поліпшення системи освіти, професійного перенавчання, здійснення експериментальних і ризикових у комерційному плані проектів. Зв'язок держави з господарством після Другої світової війни здійснювався через її вплив на формування нової матеріальної культури (вдосконалення наявної техніки, впровадження нових технологій, розвиток інфраструктури транспорту й зв'язку тощо). Все це працювало на забезпечення швидкого, підконтрольного державі соціально зорієнтованого зростання економіки.

На особливу увагу у повоєнний період заслуговує інституціона- льний напрям. Зазначимо, що від 50-60-х років XX ст. тривають дослідження у межах інституціонально-соціологічного напряму, виникнення якого датують кінцем XIX - початком XX ст. Лідери цього напряму є прихильниками активної соціальної політики держави, її прямого впливу на пропорції відтворення шляхом індикативного планування. При цьому передбачалося збереження ринку та приватної власності. Найпоширенішим цей напрям виявився у повоєнній Франції, набувши форми політики дирижизму.

Представники інституціональної економічної теорії одними з перших висловили ідею державного контролю над економікою і в теоретичному плані підготували певну платформу для подальшого поширення кейнсіанства.

Отже, кейнсіанство до середини 1970-х років посідало домінантний центр, праве крило займали неолібералізм та неокласика, а відроджений у повоєнний період інституціоналізм був зліва.