1. Роль реформ 1848 та 1861 років у становленні ринкових відносин в Україні. Характерні особливості розвитку економіки України в пореформений період

Панщинна система господарювання у Східній Галичині, Закарпатті та Буковині, що входили до складу Австрійської імперії, була малоефективною, гальмувала розвиток господарства і вимагала ліквідації кріпацтва, хоча становище західноукраїнських селян порівняно з їхніми земляками в Російській імперії було значно кращим. Габсбурги- реформатори, передусім імператриця Марія-Тереза та її син Йосиф II, прагнули поліпшити стан селянства - найчисленнішого класу імперських підданих, а отже, головного джерела збирання податків для державної казни. Найбільшої експлуатації зазнавали селяни Галичини: під час літніх сільськогосподарських робіт панщина тут досягала 6 днів на тиждень. Тому імператор Йосиф II (1780-1790) проголосив своїми патентами ряд змін в аграрній сфері краю, які передбачали звільнення селян від особистої залежності від поміщиків; обмеження панщини, розмір якої залежав від майнового стану селянина, але не міг перевищувати 3 днів на тиждень (наприклад, панщина для халупників і комірників не могла перевищувати 12 днів на рік); суд над селянами мав здійснювати не пан, а спеціально призначений державний чиновник; заборонялося збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель; сільським лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством, заборонялося проживати у селі тощо.

Найголовнішим наслідком йосифінських реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціального конфлікту між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Xоча селянські бунти раз за разом вибухали в Галичині, але здебільшого селяни у боротьбі з поміщиками вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком.

Проте тривалий час панщина залишалася вигідною панівним верствам Австрійської монархії - німцям, полякам, євреям, як і колоніальний статус західноукраїнських земель у цілому. Тому після смерті Йосифа II його наступники звели реформи нанівець, зокрема селянські повинності зросли майже вдвічі. Галичина була "хлібною коморою" для Австрії й Німеччини. Вона експортувала велику кількість збіжжя з панських маєтків, що приносило чималий зиск. Разом з тим сільське населення Східної Галичини періодично голодувало. І головна причина цього голодування в тому, що 43 % орної землі належало польським та іншим панам-дідичам, котрих налічувалося дещо більше ніж 50 тис., тоді як на майже 2 млн. 700 тис. селян припадало 57 % орної землі. Не дивно, що в першій половині XIX ст. Західною Україною прокотилося ряд селянських повстань і заворушень, які супроводжувалися пожежами та масовими вбивствами панів.

Поштовхом до ліквідації панщини стали революційні події 1848-1849 рр. в Австрії та інших країнах Західної та Центральної Європи. 18 березня 1848 р. угорський сейм видав закон про скасування панщини в країні, зокрема і в Закарпатті. 17 квітня 1848 р. австрійський уряд оголосив про скасування панщини в Галичині. Рішенням уряду від 1 липня 1848 р. цей закон було поширено на Буковину.

Закон (патент) про ліквідацію панщини в Галичині було проголошено народові 22 квітня 1848 р. на Великдень. Селяни оголошувалися вільними громадянами держави і звільнялися від панщинних по- винностей.

7 вересня 1848 р. віденський парламент ліквідував примусову закупівлю селянами горілки та інших міцних напоїв, правом на виробництво і реалізацію яких (право пропінації) володіли поміщики.

Формально селяни мали зберегти за собою землі, якими користувалися до реформи, але під час роздачі наділів поміщикам були відведені найкращі угіддя, ще й прирізано частину селянських земель. У руках поміщиків на Східній Галичині опинилося 44 % земельної площі, на Буковині - 54 %, на Закарпатті - 70 %. Селянська реформа загострила проблему так званих сервітутів, тобто лісів і пасовищ, за користування якими у пореформений період селяни мусили сплачувати визначену поміщиком ціну. На практиці це означало, що юридичне вільний селянин потрапляв в економічне кріпацтво. Суттєво підривала селянське господарство і сплата викупу за ліквідацію феодальних повинностей. Щорічні селянські платежі за "визволення" в Галичині перевищували річні прибутки поміщиків від орної землі. Показово, що навіть у цьому питанні виявлялася імперська дискримінація: галицький селянин сплачував суму втричі більшу, ніж чеський, у п'ять разів більшу, ніж німецький. Однак скасування вотчинної влади феодала, перетворення селянина на власника, отримання ним громадянських прав (обирати і бути обраним, самостійно визначати місце проживання тощо) сприяло перетворенню селянства на самостійну політичну силу, започатковувало новий політичний етап боротьби населення Галичини, Буковини та Закарпаття за своє соціальне та національне визволення, відкривало шлях до еволюційної модернізації аграрного сектора та переходу його на капіталістичний спосіб ведення господарства.

У Східній Україні цю реформу було проведено в 1861 р. Реформа була підготовлена всім ходом економічного розвитку Росії, який відкривав їй шлях до розвитку капіталізму, а кріпацтво перетворилося на гальмо для розвитку промисловості й сільського господарства. Кримська війна 1853-1856 рр., в якій Росія зазнала поразки, виявила економічну, технічну і військову відсталість царської Росії, гнилість кріпосницької системи. Нарешті, селянський рух набрав надзвичайно широкого розмаху. Xвиля селянських заворушень безперервно наростала. Панівні кола Росії почали розуміти необхідність скасування кріпосного права. У 1857р. було створено таємний комітет для підготовки реформи. Згодом підготовку реформи очолив Головний комітет у селянській справі. Крім того, в губерніях були створені дворянські комітети для складання проектів реформи.

Реформа готувалася майже 5 років, і весь час точилась боротьба між окремими групами поміщиків про умови звільнення селян. Більшість поміщиків України були прихильниками звільнення селян або без землі, або з невеликими клаптиками землі, щоб забезпечити поміщиків робочими руками, а також за обов'язковий викуп землі й особи селянина. 19 лютого 1861 р. Олександр II підписав маніфест і "Положення про селян, звільнених від кріпосної залежності'. До них належало "Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності", де було викладено основні умови скасування кріпацтва; чотири місцеві положення (Великоросія, Лівобережжя, Правобережжя, Литва та Білорусія). Великоросійське положення одночасно стосувалося і трьох південних губерній України: Катеринославської, Таврійської і південної частини Xарківської губернії, де переважало общинне землекористування. На Лівобережній Україні переважно з подвірно-сімейним землекористуванням діяло Малоросійське місцеве положення. На Правобережній - Київська, Волинська, Подільська губернії, де також здебільшого було подвірне-сімейне землекористування, діяло окреме місцеве положення. Було також опубліковано положення про дворових селян та ін.

Реформа торкалася трьох найголовніших питань: 1) особи селянина; 2) наділення селян землею; 3) викупної операції.

На підставі "Загального положення" селянин ставав вільною людиною й одержував ряд громадянських прав: він міг займатися торгівлею та промисловістю, володіти рухомим і нерухомим майном, укладати договори, бути позивачем і свідком у суді, переходити в інші стани, вступати до навчальних закладів, брати участь в органах самоврядування та ін. Проте воля, яку здобули селяни, була обмеженою. Було збережено сільську общину, усі члени якої були пов'язані круговою порукою - відповідальністю усіх за своєчасні платежі податків і викупних платежів за землю, відбування повинностей тощо. Без згоди общини селянин не мав права вийти з неї. Поміщики втручалися в господарське життя сільських общин: без згоди поміщика не можна було змінювати сівозміни, розорювати нові землі тощо. Селяни залишалися нижчим станом. Вони сплачували подушний податок, відбували рекрутчину, зазнавали фізичних покарань. Крім того, до укладення викупних угод з поміщиками селяни залишалися тимчасовозобов'язаними, повинні були відбувати повинності, платити оброк або відбувати панщину. Вони підлягали вотчинній владі поміщика. Розуміючи складність питання визначення розміру наділів і суми викупу, держава надала на укладення угоди 2 роки, але в деяких місцевостях з різних причин селяни були тимчасовозобов'язаними 22 роки. Тимчасовозо- бов 'язаний селянин, якщо володів наділом землі, що за реформою дорівнював вищому наділу, мусив або відбувати 70 днів (40 чоловічих, 30 жіночих) на рік панщини, або платити чинш, розмір якого становив від 6 до 12 крб. на рік. Після укладення викупної угоди селянин переходив на викуп, тимчасовозобов'язане становище припинялося.

9 років після реформи селянин не мав права відмовитися від землі й виходити зі складу сільської общини.

Нарешті, органи селянського управління, які було створено реформою (сільський схід, сільський староста, збирач податків, волосний схід, волосне управління, волосний староста тощо), залежали від представників царської адміністрації - мирових посередників з дворян та ін. Мирові посередники мали право скасовувати рішення сільських сходів, арештовувати або штрафувати селянських виборних. Отже, владу окремого поміщика над селянами було замінено владою представників місцевого дворянства в цілому. Грабіжницька суть реформи яскравіше за все виявилась при визначенні розмірів наділів. Земля вважалася власністю поміщиків. Вони були зобов'язані надати селянину наділ. Наділення селян землею визначалося місцевими положеннями. Всю територію України було поділено на чорноземні, нечорноземні й степові губернії. В чорноземних і нечорноземних губерніях було дві норми наділу - вища і нижча, котрі співвідносились як 1:3, у степових - одна, указна - від 3 до 6,5 десятини залежно від місцевості. Землею наділялися ревізькі душі - особи чоловічої статі, що досягли 12 років, і старші. Розміри наділів у чорноземних губерніях дорівнювали: нижчий - 0,9-2 десятини; вищий - 2,7-6 десятин, у нечорноземних - нижчий (1-2,3), вищий - 3-7 десятин. Були і місцеві особливості. Поміщики мали право забирати собі кращі землі, переносити селянські садиби, польові наділи в інші місця, прокладати дороги, де їм вигідно, тощо. Селяни не отримали лісів, пасовищ, водойм. На Лівобережній і Степовій Україні поміщики пересічно відрізали у селян майже 28 % загальної площі селянського землекористування. В окремих місцевостях відрізки були значно більшими. У Степовій Україні відрізки доходили до 70 %, а в Лукашівці Золотоніського району на Полтавщині вони становили 92 %. Зменшували наділи різними шляхами. Якщо селянин до реформи мав більше землі, ніж передбачалося нормами вищого наділу для даної місцевості, поміщик міг надлишок відрізати. У тих місцевостях, де були родючі ґрунти, поміщики були заінтересовані залишити собі якомога більше землі і пропонували селянам узяти безкоштовно 1/4 вищого наділу - це так звані дарчі або четвертні наділи. Такі наділи отримали 3,9 % селян. Поміщик мав право зменшити селянські наділи, якщо в нього залишалося менше третини всієї землі, яку він мав до реформи у чорноземних та нечорноземних губерніях, і менше половини - у степових. Зовсім не одержували землі селяни дрібнопомісних поміщиків, селяни Південного узбережжя Криму, двораки, місячники, солдати, бобилі, городники тощо. З 2,5 млн. ревізьких душ поміщицьких селян було обезземелено 440 тис. селян (9,2 %), близько 100 тис. дістали наділи до однієї десятини на ревізьку душу. Середній наділ на Лівобережжі становив до 2,5 десятини, у Степовій - до 3,2, на Правобережжі - 2,9 десятини. Землю відводили сільській общині, а потім закріпляли за селянськими родинами згідно з кількістю ревізьких душ у спадкове користування. На Правобережній Україні були деякі особливості в проведенні реформи, викликані польським національно-визвольним повстанням 1863 р. Тут селянам було повернуто всі відібрані в них після інвентарної реформи 1848 р. землі, не було відрізків і навіть зроблено деякі прирізки. Згідно із законом від 30 липня 1863 р. викуп селянських наділів був обов'язковим, суму викупу було зменшено пересічно на 20 %, а в деяких місцевостях - на 40-50 %. Незважаючи на це, тут теж залишилося багато малоземельних і безземельних селян. Селян було пограбовано і при визначенні суми викупу. Було створено спеціальне "Положення про викуп". За ним садибні ділянки селянин міг викупити в будь-який час, а польовий наділ - тільки за згодою поміщика. Причому селянин не міг примусити поміщика виділити йому наділ, а поміщик мав право примусити селянина перейти на викуп. Визначаючи суму викупу, поміщик орієнтувався не на ринкові ціни на землю, а на свій дорефор- мений грошовий оброк. Поміщик бажав одержати таку суму грошей, щоб 6 % річних приносили йому дореформений грошовий оброк.

х-100 „

            = Викупна сума,

6

де х - річний оброк.

Ці суми значно перевищували ціну землі. Селяни не могли сплатити їх відразу. Тому держава, захищаючи інтереси поміщиків, взяла на себе обов'язок сплатити 80 % всієї викупної суми, а 20 % сплачували селяни, якщо вони викуповували повний наділ, або 75 % - за неповний. У цих умовах селяни ставали боржниками держави і мусили протягом 49,5 року платити щорічно по 6 % від боргу державі. Через це селяни мусили б сплатити суму втричі більшу, ніж було сплачено державою.

Тільки в 1906 р. під впливом революції 1905-1906 років уряд відмовився від стягнення заборгованості. До цього часу селяни 8 українських губерній сплатили тільки державі 382 млн. карбованців, в той час як їхній борг становив 166,8 млн. крб.

Таким чином, при проведенні реформи селяни були пограбовані і поміщиками, і державою.

Проте реформа мала велике значення для економічного розвитку України. Нею були знищені перепони для розвитку капіталізму, і він почав швидко розвиватися.

Реформа 1861 р. втягнула селянство в товарно-грошові відносини, змусила їх вийти на ринок, зробила можливою купівлю землі, продаж і купівлю робочої сили. Вона примусила селян підвищувати товарність їхніх господарств у зв'язку з необхідністю сплати викупних платежів. Господарства селян стають товарними, починається швидке розшарування селянства, з'являються нові типи сільського населення: сільська буржуазія та сільський пролетаріат. Саме вихід селян на ринок прискорив розшарування, тому що собівартість продукції в кожному господарстві різна, і той селянин, в якого вона була низькою, одержував більше прибутків, збагачувався і навпаки.

До селянської буржуазії належали селяни, що займалися торговим землеробством, а також власники невеликих торгових і промислових підприємств і закладів. Ця категорія в Україні в 90 -х роках XIX ст. становила 15-20 %.

До сільськогосподарських найманих робітників належали малоземельні й зовсім безземельні селяни, наймити, чорноробочі та ін. Вони становили 60 % усіх селян.

Невелику групу (20-25 %) становили селяни-середняки, що в більшості займалися натуральним господарством.

Заможні селяни були добре забезпечені землею, реманентом, худобою. В їхніх руках було близько 40 % надільної і приватної землі, 80 % орендної, понад 50 % робочої і продуктивної худоби. На одне господарство припадало майже 22 десятини землі, у той час як на один двір бідноти - 4 десятини, середнього селянства - 7 десятин.

Кожна з цих груп по-різному впливала на розвиток внутрішнього ринку, найбільше - сільська буржуазія та пролетаріат. Буржуазія виступала як продавець і покупець, пролетаріат - як покупець. Найменше значення мало середнє селянство, воно зверталося до ринку значно менше, задовольняючи свої потреби у власному господарстві.

Реформа 1861 р. змусила і поміщиків перебудувати свої господарства. Ця перебудова складалася з трьох важливих частин:

поміщики мусили перейти від використання праці кріпаків до вільнонайманої праці;

придбати власний інвентар, робочу худобу;

остаточно відмовитись від натурального характеру свого господарства і перетворити його в торгове, підприємницьке.

Природно, що такий перехід не міг відбутися швидко, оскільки, по-перше, не було умов для розвитку капіталістичного господарства, а саме: не вистачало людей, що звикли працювати за наймом, грошей, щоб купити машини, і, нарешті, поміщики не мали досвіду торговельно-підприємницької діяльності. По-друге, умови дозволяли поміщикам господарювати по-старому. Панщинна система господарства не була знищена зовсім, її було лише підірвано. Та обставина, що селяни не одержали пасовищ, луків, лісів, водойм, а також те, що селяни не одержали достатньо земель, змушувала їх орендувати землю в поміщиків. Поміщики за оренду примушували селян відробляти у своїх господарствах. Це не що інше як видозмінена панщина.

Крім того, збереглася можливість "позаекономічного примусу": тимчасовозобов'язані селяни, кругова порука в общині тощо.

Усе це аж ніяк не стимулювало капіталістичну перебудову поміщицького господарства і давало поміщикам можливість жити по- старому.

Інтенсивна перебудова поміщицького господарства почалася з другої половини 70-х років ХІХ ст. і була викликана тим, що почав зникати середняк, основний орендар поміщицької землі й основний ві- дробітник.

З іншого боку, перебудова - це придбання власного реманенту і робочої худоби, що тісно пов'язано із заміною праці кріпаків або від- робітників. З кінця 70-х років ХІХ ст. розпочався період швидкого і систематичного застосування машин.

Нарешті, третя складова частина капіталістичної перебудови поміщицького господарства - пристосування його до ринку та перетворення в торгове, підприємницьке - виявилася в тому, що після реформи 1861 р. поглибилася територіальна спеціалізація сільського господарства.

Районом торговельного зернового господарства стала Степова Україна. Тут швидко зростали посівні площі. У Таврійській губернії, наприклад, посівні площі зросли на 244,5 %. 75-80 % зернової продукції становили пшениця та ячмінь - експортні культури.

Південна Україна стала районом вирощування льону-кучерявцю. Під цією культурою тут було зайнято 200 тис. десятин, у той час як в інших губерніях - 57 тис. десятин.

Районом торговельного бурякосіяння стала Правобережна Україна. На початку XX ст. посівні площі цукрових буряків на Правобережжі становили 75 % усієї земельної площі.

У Чернігівській, Київський губерніях, Степовій Україні розширювалися посіви картоплі, яка в більшості йшла на винокуріння й картопляно-крохмальне виробництво. З 1870 до 1900 року посівні площі під картоплею зросли майже втричі, а частка картоплі в загальній масі переробленої на горілку сировини - з 9,1 до 70,8 відсотка.

Чернігівська і Полтавська губернії посідали перше місце за розмірами посівів тютюну та виробництвом тютюнових виробів.

Торговельну спеціалізацію названим районам надавали, головним чином, розташовані там поміщицькі й деякою мірою селянські господарства.

На Півдні України розвивалося торговельне тваринництво: конярство, вівчарство. На Правобережжі вирощували велику рогату худобу.

Проте скорочувалися посіви жита. У зв'язку зі скороченням площ кормових угідь у селянських господарствах зменшилась кількість худоби, переважно овець і волів.

Розвиток промисловості та міст збільшив попит на сільськогосподарську продукцію на внутрішньому ринку і зменшив експорт худоби. Експорт коней зріс. Зріс експорт птиці, яєць і коров'ячого масла.

Процес капіталістичної перебудови проходив для поміщицьких господарств хворобливо. Відчуваючи постійний брак грошей для придбання дорогих машин і найму робочої сили, поміщики продавали частину своїх земель або закладали їх у банки (зокрема в Дворянському банку, спеціально створеному в 1885 р.). За 1863-1902 рр. було продано 25,6 млн. десятин землі. За 1877-1905 рр. дворянське землеволодіння в Україні скоротилося на 32,5 %. Найшвидше воно скорочувалося в Південній Україні - на 49 %, на Лівобережній - на 35 %, на Правобережжі - на 25 %. Повільне зменшення у поміщиків земель на Правобережній Україні пояснюється кількома причинами. Тут і політика царського уряду, котрий після повстання 1863 р. сприяв поширенню російського поміщицького землеволодіння, і, головне, те, що тут ще до реформи 1861 р. успішно розвивалось поміщицьке підприємництво, пов'язане з цукровою промисловістю.

Зростала заборгованість поміщиків різним кредитним установам, у 1903 р. вона становила 676 млн. крб.

Таким чином, розвиток капіталізму сприяв зростанню продуктивних сил, продуктивності праці в сільському господарстві, феодальне землеволодіння перетворювалось у буржуазне.

Збереження поміщицького землеволодіння, селянське безземелля і малоземелля, оренда, відробітки гальмували розвиток промисловості й створювали надлишок робочої сили в країні. Наприкінці XIX ст. в Правобережній і Лівобережній Україні він становив приблизно 2 183 тис. осіб. Найбільший надлишок робочої сили був у селах Київської, Полтавської і Подільської губерній - більше ніж 30 % дорослого чоловічого населення.

Основна маса селян йшла на заробітки в Степову Україну, Бесса- рабію, на Дон, Кубань, Нижнє Поволжя тощо. Йти на заробітки було зовсім непросто: де існувала община, потрібна була її згода, було ще багато інших формальностей. Незважаючи на це, з кожним роком кількість відхідників збільшувалась. За 40 років (з 1861 до 1900 року) видача паспортів відхідникам збільшилась більш як у 10 разів.

Наприкінці XIX ст. великих розмірів набуває переселення селян на схід Російської імперії. Після реформи 1861 р. переселення заборонялося, оскільки це позбавляло уряд регулярної виплати викупної суми, податків у повному обсязі, виконання різноманітних повинностей, а поміщиків - дешевої робочої сили, зниження плати за оренду землі. Переселення було викликане багатьма дуже складними умовами.

Зростання обезземелювання, важких умов життя, складність відходу на заробітки, обмеження переселення надзвичайно революціонізувало селян. Протягом усієї другої половини XIX ст. селянство виступало за ліквідацію поміщицького землеволодіння, проти тяжких умов життя. Тільки в 60-х роках ХІХ ст. в Україні відбулося близько 2 870 селянських виступів, в яких взяло участь понад 2,2 млн. осіб.

Скасування кріпосного права створило сприятливі умови для розвитку капіталізму: розширило внутрішній ринок для промислової продукції і ринок робочої сили за рахунок селян, які зовсім не одержали землі або одержали дарчі й мінімальні наділи; прискорило нагромадження капіталів. Унаслідок цього в пореформений час в Україні в 70-80 рр. ХІХ ст. завершується промисловий переворот, фабрика остаточно витісняє мануфактуру. Економіка починає розвиватися циклічно: піднесення, кризи, депресії.

60-ті роки - початок 70-х ХІХ ст. позначилися піднесенням у розвитку промисловості. Будувалося багато залізниць. Це було викликано необхідністю доставки хліба, вугілля, інших товарів до чорноморських та азовських портів. Спорудження першої залізниці в Україні почалося у 1863 році, й на кінець 80-х років ХІХ ст. тут була створена ціла система залізниць. Вони сполучали між собою центр Російської імперії з Донбасом, азовськими, чорноморськими портами, Західною Європою. Одеса стала головним портом з вивозу зерна, Маріуполь - вугілля. З'явилися великі залізничні вузли: Київ, Харків, Катеринослав, Кременчук, Одеса. За 1865-1890 роки в Україні було побудовано 6 350 верст залізниць. Широке будівництво сприяло розвитку внутрішнього ринку країни.

Після реформи 1861 р. занепадає головна паливно-металургійна база Росії - Урал, і на 1 -ше місце виходить Донецько-Придніпровський вугільно-металургійний регіон. Набирає великого значення Південно- Західний цукровий район. Україна стає одним із головних і найбільш розвинутих центрів імперії.

У зв'язку з розвитком промисловості підвищилась потреба в паливі. Це сприяло розвитку кам'яновугільної промисловості Донбасу. Він починає витісняти інші райони видобутку вугілля. Якщо в 1860 р. він давав майже 33 % вугілля всієї імперії, то в 1900 р. - уже 68,9 %. Сюди почали вкладати капітали іноземці. Місця дрібних малопродуктивних шахт зайняли великі з видобутком 1-2 млн. пудів вугілля на рік.

Проте та кількість вугілля, що її видобували в імперії, не задовольняла потреб зростаючої промисловості, вугілля доводилося імпортувати. Власники шахт, щоб не знижувати високі ціни на вугілля, домагалися підвищення мита на імпортне вугілля. Техніка на шахтах була надзвичайно примітивна, і власники шахт нічого не робили для її модернізації, тому що мали у великій кількості дешеву робочу силу.

Недостатньо розвинутою була і металургійна промисловість. Розвиток промисловості взагалі й будівництво залізниць зокрема підвищили попит на метал. В Україні починається розвиток залізорудної промисловості. Україна стає центром видобутку залізної руди. За 1870-1900 роки видобуток її тут зріс у 158 разів, у той час як на Уралі - тільки в 4 рази. Головною базою видобутку залізної руди стає Криворіжжя.

Поєднання донецького вугілля і криворізької руди сприяло розвитку металургії. На початку 1900 р. в Донбасі й Кривому Розі було 17 великих чавуноливарних заводів і близько 100 дрібних. На початок XX ст. Україна давала понад 52 % усієї продукції чавуну.