5. Еволюція класичної політичної економії'

Ідеї економічного вчення А. Сміта швидко поширювалась у світі, знаходячи своїх послідовників і супротивників. Особливого поширення вони набули в Англії і Франції, де упродовж кінця XVIII - першої половини XIX ст. завершився промисловий переворот і відбувся перехід до індустріального (фабричного) виробництва.

Економістом епохи промислової революції є Давид Рікардо (1772-1823). У 1817 р. була опублікована його головна праця "Основи політичної економії і оподаткування", в якій дослідник заклав базові принципи модельного методу в дослідженнях економічної теорії.

Головне завдання політичної економії Рікардо бачив у визначенні законів, що керують розподілом продукту між класами. Розрізняючи споживну і мінову вартість, він вважав, що остання зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і тривалістю капіталовкладень.

Ціна товару, згідно з Рікардо, в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому - витратами на виробництво товару. Зміна заробітної плати працівників зумовлює зміну прибутку підприємця, а не ціну, а зростання заробітної плати - зниження прибутку і навпаки. Дане положення називають "системою міжусобиці між класами".

Вчений вважав, що зниження вартості грошей як товару призводить до зростання заробітної плати та підвищення цін на товари. Заробітна плата залежить від демографічних процесів, вона утримується у межах прожиткового мінімуму внаслідок природного закону чисельності народонаселення - "залізний закон" заробітної плати.

Визначним представником класичної політичної економії в Англії був Томас Роберт Мальтус (1766-1834). У 1798 р. він опублікував книгу "Дослід про закон народонаселення", основною ідеєю якої стала теорія народонаселення. В іншій його праці "Дослідження природи і зростання земельної ренти" (1815) зроблено спробу розкрити природу земельної ренти та механізм її формування.

Основні положення теорії народонаселення: здатність людини до відтворювання за темпами приросту значно перевершує можливість зростання продовольчих ресурсів, тому що населення зростає в геометричній прогресії, а запаси ресурсів - в арифметичній; зростання народонаселення жорстко обмежується коштами існування; у природі, за Мальтусом, відповідність між кількістю населення і кількістю засобів існування досягається епідеміями, голодом, війнами, непосильною працею, що винищує величезну масу людей.

Проблему надмірного зростання населення Мальтус вирішував через зміну заробітної плати. Зростання населення призводить до падіння заробітної плати й обмежує зростання населення у майбутньому. шими словами, низький рівень життя робітників визначається біологічними законами, а не соціальними проблемами.

Мальтус виступав проти державної підтримки жебраків, оскільки бачив у цьому заохочення нерозсудливих за рахунок стягнення податків з працелюбних громадян. Автор "Досліду ..." критично ставився й до ідеї вирівнювання прибутків. Поділ на багатих і бідних корисний, тому що можливість поліпшення свого стану і побоювання щодо його погіршення є основою поліпшення добробуту суспільства.

Проблему обмеженості ресурсів Мальтус вбачав у такому: ресурси землі обмежені; через залучення до обігу гірших земель віддача вкладеної праці, капіталу буде знижуватися.

Мальтус у своїх економічних поглядах представляв інтереси великої земельної аристократії (лендлордів). Прибуток він визначав як різницю між вартістю товару і витратами праці та капіталу у виробництві.

Мальтус є автором положення про реалізацію сукупного суспільного продукту. У ньому він стверджує, що досягти достатнього рівня попиту і повної реалізації продукції, що виробляється, неможливо без участі в цьому процесі не тільки продуктивного, а й непродуктивного класу - так званих третіх осіб, які можуть створити необхідний додатковий попит на всю масу товарів, що виробляються в суспільстві. Таким чином, він заперечує думку про суспільний паразитизм непродуктивного класу (землевласники, армія, церковні служителі, чиновники). У кейнсіанстві використовується це положення теорії Мальтуса при розв'язанні питань реалізації і заходів підтримання "ефективного попиту" для регулювання економіки.

Мальтус визнає існування загальних і локальних криз, вважаючи їх тимчасовими явищами.

Жан-Батіст Сей (1767-1832) - видатний і послідовний продовжувач економічних ідей Адама Сміта у першій третині XIX ст. у Франції. Його основним твором є "Трактат політичної економії, або Простий виклад способу, яким утворюються, розподіляються і споживаються багатства" (1803 р.). У 1828-1829 рр. вийшла його праця "Повний курс практичної політичної економії", яка стала підсумком всього життя Сея.

Найбільше значення в теоретичній спадщині Сея має його теорія ринків, яка згодом одержала назву "закону Сея", в якій стверджується, що обмін продукту на продукт автоматично приводить до рівноваги між купівлею і продажем. На думку Сея, сукупний попит і сукупна пропозиція завжди зрівнюються, або, іншими словами, вартість створених товарів виражається сукупними прибутками, на які й купуються товари за вартістю, тому кризи надвиробництва в ринковому господарстві неможливі. Він припускав лише можливість надвиробництва окремих товарів.

З першою частиною цього твердження можна погодитися, оскільки попит породжує пропозицію, але друга частина себе не виправдала. Цей закон правильний, якщо вважати, що гроші лише знаряддя обміну, але в ринковій грошовій економіці можливе надвиробництво - надлишок пропозиції над грошовим попитом. Справа в тому, що розвиток товарного обміну посилює суперечність між вартістю і споживною вартістю, приводить до виокремлення грошей як товару особливого роду, до виникнення розриву між актами купівлі та продажу.

Формуючи закон вартості, Сей виходив з таких справедливих тверджень:

збут одних товарів позитивно впливає на збут інших. Успішна торгівля в одній галузі дає кошти для купівлі продукції інших галузей;

чим більше товаровиробників, тим більший збут продуктів;

за підтримки споживачів (регулювання рівня заробітної плати) відбувається розвиток виробництва, оскільки збільшується платоспроможний попит.

Економічні переконання Сея зводяться до твердження, що діяльність підприємців і робітників є єдиним джерелом багатства.

Рівноправними чинниками створення вартості Сей вважав землю, працю і капітал. Відповідно до трьох основних джерел він виділив три види прибутку: заробітна плата (за працю), відсоток (плата за капітал) і рента (плата за землю).

Грошам Сей відводив роль засобу обміну, оскільки людям потрібні не гроші, а те, що на них купують.

Вартість, за Сеєм, залежить від корисності товару, витрат на виробництво товару та попиту (пряма залежність) і пропозиції (обернена залежність).

Гз вищезазначеного можна зробити висновок, що Ж. -Б. Сей відмовився від трудової теорії вартості А. Сміта.

Англійський економіст Джон Стюарт Мілль (1806-1873) був останнім видатним представником класичної політичної економії, який називав себе послідовником Д. Рікардо. У вченні Мілля класична економічна теорія досягла кульмінації свого розвитку і з ним вона практично й завершилася.

Перша його праця в галузі політичної економії була опублікована у 1829 р. А в 1843 р. він закінчив роботу над книгою "Система логіки", яка принесла йому популярність. Головна праця - "Основи політичної економії" (1848 р.).

Специфіка поглядів Мілля полягає в тому, що вчений відокремив закони виробництва від законів розподілу. Перші з них постійні, а другі - залежать від законів і звичаїв суспільства. Він спробував додати до законів незмінного суспільства динаміку політичної економії.

Багатство, на думку Мілля, - це сукупність благ, що володіють міновою вартістю.

Ціна є грошовим виразом вартості. До чинників, що утворюють ціну, Мілль відносив конкуренцію, мотивуючи це тим, що покупець прагне купити дешевше, а продавець - продати дорожче.

Капітал, на думку Мілля, - це запас продуктів праці, що виникає внаслідок заощаджень, завдяки постійному відтворюванню. Незважаючи на обмеження виробництва наявністю капіталу, додаткові вкладення останнього за наявності трудових ресурсів можуть привести до розширення виробництва без певної межі.

Прибуток є засобом продуктивної сили праці, а її величина має бути не менша від суми відсотка на капітал, страхової премії і заробітної плати з управління. Якщо прибуток недостатній, то капітал вилучають із виробництва до того періоду, коли прибуток зросте. При процвітанні виробництва необхідне залучення додаткового капіталу.

Теорія грошей Мілля виходить із кількісної теорії грошей, її сутність така: збільшення кількості грошей при утворенні запасів або збільшенні сукупного прибутку не приведе до зростання цін.

Кредит не збільшує продуктивних ресурсів країни, але завдяки йому вони більш повноцінно використовуються у продуктивній діяльності. Джерело кредиту - капітал (грошовий), що не використовується в цей час у виробничих цілях. Депозитні банки, за Міллем, слугують інструментом надання кредиту під відсоток.

Причину торгової кризи Мілль вбачав у скороченні кредиту, а засіб її подолання - у збільшенні пропозиції і відновленні довір'я між учасниками процесу кредитування. Також він стверджував, що криза завжди супроводжувалася надлишком товарів над грошовим попитом.

Мілль поділив ринки на статичні й спекулятивні.

У своїх переконаннях щодо продуктивної праці в цілому Дж.С. Мілль солідарний з А. Смітом. Новизна полягає в тому, що Мілль до багатства, що створюється продуктивною працею, відносив ще й працю, спрямовану на підвищення кваліфікації тощо.

Погляди Мілля на заробітну плату зводяться до такого: сукупний попит на працю нееластичний, тому потрібно визнати "теорію робітничого фонду ", за якою суспільство має у своєму розпорядженні стабільний фонд життєвих коштів, запаси яких і використовують капіталісти для утримання робітників. Ця теорія при перевірці часом була визнана неспроможною.

Ідеал суспільного ладу Мілль бачив у досягненні людьми повної незалежності без обмежень, крім заборони на спричинення шкоди іншим людям; економічний прогрес пов'язував з науково-технічним прогресом, зростанням безпеки особистості.

Мілль не вважав сучасний йому капіталізм доцільним та ідеальним ладом, а тому запропонував широку програму соціальних реформ, в якій намагався, за його словами, "поєднати максимум індивідуальної свободи в дії зі спільним володінням природними багатствами земної кулі та рівною участю всіх у продуктах праці".

Основні ідеї соціальних реформ Мілля зводились до таких вимог: 1) ліквідація системи найманої праці шляхом створення кооперативної виробничої асоціації; 2) соціалізація земельної ренти за допомогою земельного податку; 3) обмеження соціальної нерівності шляхом скасування права спадщини.

З відкритою критикою економічної системи Д. Рікардо виступив перший відомий американський економіст-теоретик Генрі Чарльз Кері (1793-1879). Свої економічні погляди Кері виклав у працях "Нариси про норму заробітної плати" (1833 р.), "Принципи політичної економії" (1840 р.), "Гармонія інтересів" (1850 р.) "Принципи соціальної науки" (1859 р.) та ін.

Завоювання незалежності від Англії, наявність вільних родючих земель та інших природних багатств, імміграція капіталів і технічного прогресу з Європи, відсутність феодальних гальм зумовили швидкий розвиток у США економіки ринкового типу. Особливості еволюції економіки США відбились в економічних теоріях першого відомого американського економіста Кері.

На противагу класовій теорії розподілу Д. Рікардо Г.Ч. Кері висунув власну теорію гармонії класових інтересів, яка лягла в основу його концепції вартості. Згідно з теорією Кері вартість продукту визначається кількістю праці, необхідної не для виробництва, а для його відтворення. На думку Кері, зі зростанням продуктивності праці витрати на відтворення товарів зменшуються, що відповідно зумовлює зменшення частки засобів виробництва у вартості продукту, а отже, й частки капіталу і відсотка на нього як винагороди капіталістові за вкладений капітал. Відповідно, зростає цінність праці та її частки в продукті.

На цій підставі Кері зробив висновок, що з прискоренням технічного прогресу капіталістичного виробництва частка робітників (заробітна плата) зростає і абсолютно, і відносно, а частка капіталістів (прибуток) - зростає абсолютно, а зменшується відносно. Звідси виникає гармонія їх інтересів у виробництві, оскільки з розвитком капіталізму становище робітників покращується швидше, ніж зростають доходи капіталістів.

У своїй концепції ренти Кері ігнорував суперечності між землевласниками і капіталістами-орендарями, про які писали Д. Рікардо та його послідовники. Під земельною рентою американський економіст мав на увазі відсоток на вкладений у землю капітал, тобто вважав таку ренту однією з форм прибутку. У праці "Основи соціальної науки" Кері гостро критикував теорію вільної торгівлі класичної школи та економічну політику фритредерства в Англії, яка й ґрунтувалась на класичних теоретичних принципах. Кері вважав, що вільна торгівля дає вигоду лише окремим націям, які виробляють дешеві продукти, і гальмує розвиток інших.

Цей несподіваний і парадоксальний висновок Кері обґрунтовував фактами з історії освоєння земель Північної Америки першими колоністами. Родюча земля в природному стані буяла заростями чагарників і трав, дрімучими лісами, тому її дуже важко було очистити для обробітку. Ще важче було освоювати заболочені землі, відвойовувати їх у водної стихії, створюючи захисні дамби. Тому першопрохідці спочатку освоювали схили і пагорби, ділянки, що легко піддавались обробітку, потім поступово, протягом життя кількох поколінь, розчищали родючі долини, вводили їх у сільськогосподарський обіг.

Звичайно, ситуація в сільському господарстві давно освоєної Європи була зовсім іншою, що й зумовило інший підхід до аналізу вартості і ренти.