7. Особливості господарського розвитку українських земель у ХVІ-ХVІІ ст.

Економічний розвиток України другої половини ХІУ - середини ХУІІ ст. був зумовлений її бездержавним статусом. На початку ХУІ ст. українські землі належали Великому князівству Литовському, Польському та Угорському королівствам, Молдавському князівству. Внаслідок об'єднання Великого князівства Литовського і Польського королівства (Люблінська унія 1569 р.) утворилася держава - Річ Посполита. Чернігово-Сіверські землі, що в 1503 р. належали Московській державі, в 1618 р. були приєднані до Речі Посполитої. У середині ХУІ ст. на Нижньому Подніпров'ї українські козаки заснували Запорозьку Січ [14].

На українських землях відбулися значні зміни у земельних відносинах. Виникла і поступово збільшувалася земельна власність литовських, польських, угорських, молдавських феодалів. У Великому князівстві Литовському земельна власність була умовною, тимчасовою і пов'язаною з військовою службою. Великий князь вважався господарем усієї землі, що складалася з князівських і волосних земель, які надавалися удільним князям. Після ліквідації уділів наприкінці ХУІ ст. землі отримували князівські намісники (старости), призначені на землі - воєводства. Ті, в свою чергу, розподіляли землі між місцевими князями і боярами, повітовими воєводами і старостами. Так встановлювалися васальні відносини. Васальна залежність визначалася в угодах і присяжних грамотах. Володар землі міг її передавати у спадщину лише з дозволу уряду, якщо наступний власник продовжував служити у війську. У 1447 році польський король і Великий Литовський князь Казимир ІУ видав привілей, що підтвердив права шляхти на землю, та поширив його на українських феодалів.

Протягом другої половини ХІУ-ХУ ст. на українських землях почало формуватися магнатське і шляхетське землеволодіння. Найбільшими власниками землі були польський король, Великий князь

Литовський і представники знатних родин. Протягом XVI ст. у Великому князівстві Литовському було законодавчо закріплено права магнатів і шляхти на землю. За привілеями 1506 і 1522 рр. великого князя Сигізмунда І землі передавалися в довічне володіння. Литовський статут 1529 р. встановлював, що шляхтич має право лише на рухоме майно, якщо володів маєтком на підставі військової служби магнатові. Привілей 1529 р. великого князя Сигізмунда II Августа гарантував недоторканність шляхетських володінь лише на державних землях за умови, що ними користувалися тільки магнати і шляхтичі, землеволодіння яких не було пов'язане з феодально-службовою залежністю від великого князя або магнатів. Литовський статут 1566 р. остаточно скасував усі обмеження шляхетської земельної власності. Для відчуження вотчини вже не потрібно було дозволу великого князя. Проте вислужені маєтки і землі відчужувалися лише з дозволу князя.

На Галичині, Холмщині, Белзщині, що перебували під владою Польщі, княжі землі або перейшли у володіння польського короля, або передавалися польській шляхті. Певна частина заможних галицьких бояр отримали ствердні грамоти на свої володіння та поступово полонізувалися. Ті з них, що виступали проти поляків, позбулися володінь або емігрували до Литви.

На землях, що належали Польщі, інтенсивно зростало велике феодальне землеволодіння та фільварково-панщинне господарство. Земельна власність зосереджувалася в руках королів, магнатів, шляхти, церкви. Державні маєтки "королівщини" об'єднувалися в староства - великі господарські комплекси, що складалися з фільварків і згрупованих навколо них "ключів" - окремих груп поселень, об'єднаних адміністративне. У Руському і Белзькому воєводствах державні помістя становили 1/5 поселень. Загалом у Речі Посполитій у першій половині XVII ст. на королівські маєтки припадало близько 10 % усіх поселень. Проте високий рівень концентрації земельного фонду в державних маєтках не свідчив про економічну могутність короля. Ця власність часто була формальною, оскільки фактичними власниками землі були магнати та шляхта, орендарі цих земель. Як форма землекористування існувала оренда, коли маєток і селяни з їхніми примусами віддавалися на певний, як правило, трирічний строк за визначену плату, і як застава, коли маєток давався в заклад кредитору за позичену суму. Строк застави тривав до повернення боргу, дохід йшов на сплату процентів. Застави оформлялися актами, вони були зумовлені як зростаючою потребою держави в грошах, так і втягуванням феодальних маєтків у товарно-грошові відносини, що зумовило нагромадження значних коштів у великих землевласників [13].

Більша частина земель в Україні була зосереджена у магнатів. Особливо швидко магнатське землеволодіння зросло після Люблінської унії 1569 р., коли почалася колонізація наддніпрянських і задніпрянських земель. Права на придбані або загарбані землі затверджувалися королівськими грамотами.

Люблінська унія підтвердила звільнення шляхетського землеволодіння від усіх обмежень. Шляхта могла володіти землею в обох частинах держави, звільнялася від військової служби і державних повинностей. Зростання феодального землеволодіння в Україні супроводжувалося перерозподілом земель на користь магнатів внаслідок скорочення землеволодіння середньої та дрібної шляхти. Були поширені захоплення магнатами шляхетських маєтків або примусовий їх продаж [13].

Разом із магнатською і шляхетською зростала власність церковних феодалів: католицької, православної, уніатської церков. Великокнязівський і королівський уряди підтримували церкву, визначаючи її важливу роль у захисті інтересів феодалів. Становище православної церкви різко погіршилося після Брестської унії 1596 р. Під тиском польсько-литовських феодалів, які вбачали у православній церкві опір своїм намірам покатоличення і ополячення українського народу, вона була змушена поступитися частиною своїх володінь на користь уніатської та католицької церков [13-14].

Протягом ХУІ - першої половини ХУІІ ст. у структурі феодального землеволодіння відбулися зміни, пов'язані з розвитком козацького землеволодіння. Основною формою землеволодіння середнього козака був хутір. Заможні селяни, крім землеробства і тваринництва, займалися також різними сільськогосподарськими промислами.

На Закарпатті феодальна власність почала зростати з XIII ст. У Північній Буковині землі належали нащадкам галицьких бояр і молдавським феодалам. Після входження Сіверщини до складу Речі Посполитої (остаточно за Поляновським договором 1634 року) було проведено ревізію земельних володінь. Землі, право на які не було доведено, роздавали польським магнатам і шляхтичам. На Слобожанщині царський уряд здійснював політику так званих заказних городів, згідно з якою російським феодалам заборонялося купувати землі у південних повітах країни. Це сприяло зростанню землеволодіння служилих українських людей [13].

Протягом ХУІ ст. відбулося обезземелювання селян та їх остаточне закріпачення. Литовський статут 1529 року заборонив селянам без дозволу панів купувати або брати у заставу землю. За Литовським статутом 1566 року за селянами визнавалося лише обмежене право на рухому власність, а продаж землі допускався тільки між селянами одного маєтку. Значно посилила залежність селян від феодалів "Уста- ва на волоки" - аграрна реформа польського короля і Великого князя Литовського Сигізмунда II Августа, проведена в 1557 році в його маєтках у Литві, Західній Білорусі та в Україні - у Кременецькому повіті, Ратенському й Ковелівському староствах на Волині. Метою її було збільшення дохідності великокнязівських маєтків розширенням господарської ріллі й посиленням селянських повинностей.

Згідно з "Уставами на волоки" руйнувалося громадське землеволодіння. Всі землі (дворові та селянські) перемірювали і поділяли на волоки. Кожне селянське тяглове господарство за точно встановлену ренту отримало волоку землі і втратило право розпоряджатися нею. Кількість тяглових селян залежала від розмірів фільварку, оскільки площа землі його відносилася до площі, переданої в користування селян як 1:7. Волочна реформа збільшила кількість тяглових селян, в категорію яких були переведені селяни-денники, службові, челядь. Господарства, що не могли обробляти волоку і відбувати примуси, наділялися меншими наділами - півланом, "загородами" (приблизно 1/2 волоки).

Селянський наділ вважався спадковим, його можна було ділити, але не збільшувати. Купівля-продаж землі заборонялася. У великокнязівських маєтках дозволялося переселення селян, але без будь-яких прав на землю. Основою господарства став фільварок, під який відводилися кращі землі, об'єднані в одну велику площу. Селянам діставалися окраїнні та гірші землі. І хоча площа фільваркових земель була меншою, ніж селянських, забезпеченість селян землею погіршилась. Зменшувалася площа земель громадського користування (пасовища і луки), селяни фактично позбавлялися права користуватися лісами. Волочна поміра зруйнувала також громадські порядки. Дворище було замінено "димом" - селянським господарством з індивідуальною відповідальністю за примуси. Селянська влада за німецько-польським зразком поділялася на війтів і лавників. Війт призначався на 100 і більше селян з метою контролю селянських примусів і отримував дві волоки землі. Лавники допомогали війтові і не звільнялися від примусів. "Устава на волоки" юридично закріпила належність селян феодалам [13-14]. Воло- чна поміра 1557 р., під час якої перевірялися права на шляхетство, сприяла оформленню шляхетського стану. Вона в основному була польського походження або спольщена. Зростанню шляхетського землеволодіння, так само, як і магнатського, сприяли великокняжі й королівські дарування, придбання і продаж маєтків, насильне захоплення селянських земель.