Державне регулювання аграрним підприємництвом

У шостому розділі “Державне регулювання аграрним підприємництвом” розкрито механізм державного регулювання цього сектору економіки та напрями його вдосконалення. У дисертації зазначено, що сільське господарство – ризикована і вразлива до впливу природно-кліматичних погодних умов сфера національної економіки. Постійні коливання врожайності спричиняють коливання обсягів сільськогосподарського виробництва, що впливає на ділову активність в інших сферах, дотичних до аграрної, формують споживчий та інвестиційний попит, експортний потенціал країни. Водночас попит на сільськогосподарську продукцію має низьке значення коефіцієнта еластичності за ціною. Тобто, сільськогосподарське виробництво загалом нечутливе до можливих змін у попиті на його продукцію.

Аналіз показників динаміки фізичного обсягу виробництва продукції рослинництва за 1980–2005 рр. засвідчує наявність періодичних коливань обсягів виробництва й у командно-адміністративній системі, й у перехідній економіці, але ділових циклів не простежується (рис. 3).

Рис. 3. Індекси фізичного обсягу виробництва валової продукції рослинництва в Україні (1980-2005 рр.) *

* Обчислено за даними Держкомстату України

Дисертант акцентує на тому, що використання індексу В. Тимошенка для дослідження сукупної  аграрної ділової активності обмежене і у командній, і в перехідній економіках. У колгоспній системі, з огляду на особливості функціонування цієї системи, а в трансформа-ційній – унаслідок великої частки дрібного та натурального аграрного сектора, тінізації аграрного виробництва, імпорту сільськогосподарської продукції, в тому числі й контрабандного, суб’єктивних причин тощо.

У реферованому розділі зазначено, що стабільність аграрного сектора в умовах несприятливих природних факторів неможлива без регулятивної діяльності держави. До найвагоміших інструментів державного регулювання автор відносить товарні та валютні інтервенції, заставні закупівлі сільськогосподарської продукції, пільгове кредитування агровиробників, податкові пільги, субсидування експорту тощо. Державна регулятивна політика в Україні, на думку дисертанта, має спрямовуватися на створення та підтримання тісно інтегрованих систем із виробництва кінцевої продукції та впровадження прогресивних форм вертикальної інтеграції.

Особливим напрямом державного регулювання аграрного підприємництва є інноваційна діяльність. Відтак автор звертає увагу на першочергові заходи впливу держави на інноваційний розвиток національного аграрного виробництва: відтворення матеріально-технічної бази аграрного виробництва на новій основі; широкомасштабне застосування інноваційних технологій у всіх сферах аграрного виробництва; створення виробничої та соціальної інфраструктури для інноваційних перетворень; розроблення економічно обґрунтованого й ефективного механізму державного протекціонізму. Державна інноваційна політика, як вважає автор, має здійснюватися з дотриманням таких принципів: концентрація державних фінансових ресурсів на виробництво техніки і розроблення технологій, що визначають науково-технічний прогрес; визнання інноваційної діяльності аграрного виробництва як пріоритетної, що визначає продовольчу екологічну безпеку, якість життя населення; поєднання державного і ринкового механізмів регулювання інноваційної діяльності; застосування до високотехнологічних виробництв програмно-цільових методів економічного управління.

Аналізуючи напрями державного фінансового регулювання аграрного підприємництва, автор обґрунтовує найдієвіші й ефективні з них. Вагомими важелями фінансової бюджетної підтримки аграрного підприємництва, на думку дисертанта, нині є дотації та цільові фінансові програми. Зазначено, що дотаційний механізм, який запозичено у розвинутих країн, – суперечливий. Слабиною цього механізму є ігнорування дрібних товаровиробників, передовсім селянських господарств. Необхідне активне втручання держави в господарську діяльність для встановлення еквівалентності міжгалузевого обміну, усунення наявного диспаритету цін. Доведено, що важливим напрямом реалізації політики фінансової підтримки аграрного підприємництва є фінансовий лізинг.

В умовах обмеженості бюджетного фінансування основним джерелом підтримання аграрного підприємництва, на думку автора, має стати кредитування. Ефективна система сільськогосподарського кредитування повинна містити три частини (підсистеми): законодавче регулювання (норми і правила поведінки суб’єктів кредитних відносин), організаційно-інституційне забезпечення (підприємства АПК, органи управління, фінансово-кредитні банківські та небанківські інститути), лізингові й страхові компанії, органи землекористування та фінансово-економічне забезпечення (відсоткові ставки, способи погашення кредитної заборгованості, страхування ризиків). Статистика засвідчує постійне збільшення в абсолютному та відносному вираженні портфеля довгострокових кредитів, що використовуються для оновлення основних фондів сільського господарства, освоєння сучасних технологій, створення нових виробництв. Їх питома вага на початок 2005 р. досягла майже 17%. Зростання обсягів довгострокового кредитування – явище позитивне, бо стимулює розвиток аграрних підприємств.

В організації мікрокредитування фермерських, дрібних селянських господарств помітно зростає роль небанківських установ, спеціальних фондів, зокрема кредитних спілок. Автор доходить висновку, що у період становлення кредитні спілки повинні, окрім функцій кредитування, виконувати юридичні, бухгалтерські, інформаційні, навчальні та просвітницькі функції.

Обґрунтовано, що важливим елементом фінансово-кредитного механізму країн із трансформаційною економікою має стати іпотека. Розвиток іпотечних відносин, на думку автора, передовсім залежить від формування ринку землі й скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення. Дисертант акцентує на тому, що скасування мораторію можливе лише після законодавчого розв’язання таких питань: прийняття нормативних документів, які б унеможливлю-вали спекуляцію землі через механізм іпотеки, створення ефективної, прозорої системи реєстрації нерухомості, при цьому за основу має бути взято саме земельну ділянку, створення системи оцінки нерухомості; організація просвітницької роботи серед селян. Для розвитку іпотечного кредитування необхідно сформувати його інфраструктуру, основу якої становитиме земельний іпотечний банк.

На думку автора, ще одним вагомим важелем впливу на розвиток аграрного підприємництва є оподаткування. Ефективна система оподаткування аграрних підприємств має розв’язати таке складне питання, як джерело сплати податків. Тут акцентовано на одному із найголовніших податкових принципів – принципі соціальної справедливості.

Система аграрного оподаткування, на думку автора, має ґрунтува-тися на використанні земельного податку та спрощених систем оподаткування (єдиного фіксованого сільськогосподарського податку), а також враховувати особливості цієї галузі.

Авторське дослідження засвідчує, що запровадження фіксованого сільськогосподарського податку мало позитивні наслідки і виявилося на практиці достатньо ефективним, бо створило пільговий режим оподаткування для найвразливішої й економічно нестійкої галузі. Тому спроби відмовитися від такого податку – передчасні й недалекоглядні. Вдосконалення аграрного оподаткування має відбуватися у напрямі посилення стимулювальної та регулятивної функції податку на додану вартість, а також врегулювання механізму оподаткування особистих підсобних і селянських господарств.