Організаційно-виробнича структура аграрного підприємництва, її суб’єкти та напрями ринкової трансформації

Другий розділ “Організаційно-виробнича структура аграрного підприємництва, її суб’єкти та напрями ринкової трансформації” присвячено аналізу існуючої структури аграрного підприємництва та вибору її найоптимальнішої форми. Акцентовано на тому, що аграрна структурна політика має усунути недоліки та деформації, які існують при переході до ринкової економіки, а також забезпечити створення умов, спрямованих на стабільне виробництво продуктів харчування і сировини, збільшення експортного потенціалу країни, створення передумов для розв’язання соціальних проблем. Обґрунтовано, що сучасна аграрна структурна політика формується під впливом об’єктивних і суб’єктивних чинників. З-поміж об’єктивних чинників вирізняються: високий природно-економічний потенціал аграрного сектору; особливості регіональної структури ведення аграрного виробництва; недосконалість механізму ринкової конкуренції; вплив державних інститутів на формування структури аграрного сектору. До суб’єктивних чинників належать: компетентність суб’єктів підприємницької діяльності, здатність до ризику, готовність до розв’язання нових завдань тощо.

Відтак у дисертації коротко простежено процес занепаду і крах адміністративної структури аграрної економіки. Дисертант доводить, що цей крах був неминучим, унаслідок системного розпаду командної господарки. Автор розвиває тезу, що трансформаційні перетворення полягають не у простій зміні організаційної структури аграрного виробництва, а в пошуку її найефективнішої форми. Економічна та соціальна ефективність у всіх випадках має бути критерієм доцільності реорганізаційних заходів і формування нових підприємницьких структур.

Проведене дослідження дало змогу дійти висновку про те, що серед усіх господарств аграрного типу найпристосованішими до умов перехідного періоду є особисті селянські господарства. Впродовж усього трансформаційного періоду особисті селянські господарства забезпечують понад 60% валового виробництва сільськогосподарської продукції, а в розрахунку на 1 га виробляють її більше, ніж інші господарства. Цей результат значною мірою отримують за рахунок особливої структури виробництва, вирощування переважно трудомістких сільськогосподарсь-ких культур, які з одиниці площі дають більше продукції у вартісному вираженні (плодово-ягідні, овочі, картопля, виноград тощо). У цих господарствах раціональніше використовується праця, її розподіл у межах сім’ї, а також відходи виробництва, корми та добрива.

Окреслюючи стратегічні перспективи розвитку особистих селянських господарств, автор обґрунтовує їх тимчасовий перехідний характер. Такі господарства не можуть бути підприємницькими. Такого висновку дисертант дійшов внаслідок аналізу трьох аспектів ефективності особистих селянських господарств: економічного, соціального та екологічного. Економічну ефективність цих господарств аналізувати не просто, бо у них не обліковують і не враховують у витратах, зокрема таких ресурсів, як праця членів домогосподарства, пасовищні корми та ін. Водночас важко визначити продуктивність праці у селянських господарствах, яка є, по суті, критерієм економічної ефективності.

Досліджуючи соціальну ефективність особистих селянських господарств, автор зазначає, що тут переважає тяжка фізична праця голови господарства та членів його  домогосподарства (у тому числі дітей). Така праця, без обліку часу і залежна від природно-кліматичних умов, не може бути привабливою у перспективі. Не підтверджується висока ефективність особистих селянських господарств з позиції екологічності вироблених у них продуктів, які дуже часто перенасичені гербіцидами, нітратами, іншими засобами хімічного захисту і часто не відповідають екологічним стандартам. Ці господарства не здатні використовувати сучасну техніку й інноваційні технології і в тривалому періоді повинні трансформуватися у фермерські господарства. У найближчій перспективі селянські господарства доцільно зосередити переважно на виробництві трудомістких культур. Проте і тут існують обмеження, які полягають, головно, у дефіциті трудових ресурсів у період масових сільськогосподарських робіт.

Проведене дослідження дає підстави для висновку, що у структурі аграрного підприємництва вищою й ефективнішою формою ведення бізнесу є фермерські господарства. Їхня ефективність ґрунтується на високій мотивації та матеріальній відповідальності, простоті управлінської структури, низьких трансакційних витратах, ефективному використанні трудових ресурсів, раціональному використанні техніки, оперативному реагуванню на зміну кон’юнктури ринку тощо. Рівень економічної ефективності для фермера є визначальним. Це господарство мусить покривати витрати за рахунок власних коштів, що спонукає фермера вибирати найоптимальніші варіанти діяльності. За роки трансформа-ційного періоду кількість фермерських господарств у вітчизняній економіці зросла з 82 у 1990 р. до 42 447 у 2005 р., тобто більше ніж у 517 разів, а площа наданих сільськогосподарських угідь – з 2 тис. га до 3641,6 тис. га, тобто в 1500 разів.

У реферованому розділі зазначено, що в економіці України простежується усталена тенденція до збільшення обсягів валового виробництва сільськогосподарської продукції у фермерських господарствах (табл. 1).

Таблиця 1

Валова сільськогосподарська продукція фермерських господарств

(у порівняльних цінах 2000 р., млн грн)*

* Обчислено за даними Держкомстату України

Однак продуктивність капіталу, праці та використання землі вкрай низькі у більшості фермерських господарств незалежно від розмірів землеволодіння. Наприкінці 2005 р. лише половина цих господарств володіла тракторами. У найближчій перспективі ефективність фермерських господарств, на думку автора, залежатиме від дії таких головних чинників: оптимальний розмір використовуваної земельної ділянки; врахування коефіцієнта використання техніки; створення фермерських постачальних і збутових кооперативів; диверсифікація виробництва; вибір найоптимальні-шого каналу збуту; ступінь державної підтримки, допомоги і захисту тощо. Найменш захищеними від макроекономічної нестабільності виявилися колективні сільськогосподарські підприємства. Головною причиною низької результативності їхньої діяльності була втрата державної допомоги, яку надавали колгоспам і радгоспам в останні два десятиріччя радянської влади через механізм прямих фінансових вливань і безповоротного кредитування. З-поміж інших важливих причин виділено також гіперінфляцію 1992–1994 рр., ускладнення механізму оподатку-вання сільгоспвиробників, наростання диспаритету цін.

Дисертант доходить висновку, що до пріоритетних напрямів формування ефективної структури всього аграрного сектора доцільно віднести: зміцнення організаційно правових форм сільськогосподарських підприємств як провідних виробників, головно, рослинницької продукції; підтримання розвитку державних господарств у селекційній, племінній, науково-дослідній справі і насінництві; реорганізація неефективних сільськогосподарських кооперативів у приватні підприємництва з мінімальною кількістю засновників, кооперацію або у фермерські господарства; стимулювання розвитку великотоварних фермерських господарств із невеликою кількістю найманих працівників; обмеження появи агроформувань, де інтегратором є організації, технічно не пов’язані з АПК.