Актуальність теми.

 Цілі і принципи Концепції сталого розвитку, схваленої ООН, щодо гармонійного поєднання економічних, природоохоронних та соціальних підходів і рішень є орієнтирами для будь-якої науки, у т.ч. юриспруденції. Глобалізація світового економічного простору призводить до погіршення технологічних і організаційно-майнових умов видобутку та використання природних ресурсів, споживання яких різко зростає. Основними цільовими орієнтирами сталого (збалансованого) розвитку для умов України є формування соціально орієнтованої економіки, що передбачено ч.4 ст.13 Конституції України, забезпечення рівних можливостей для досягнення матеріального і соціального благополуччя, створення системи гарантій раціонального використання природних ресурсів. Завдання, що випливають з цієї Концепції, ставлять певні вимоги до всіх галузей вітчизняного права і законодавства, і перш за все – до господарського.

Найбільшою мірою триєдина проблематика сталого розвитку стосується господарсько-правових засобів. Саме вони мають своїм завданням утримання цілісності правової регламентації найважливіших економічних діянь, пов’язаних із господарським використанням природних ресурсів та забезпеченням соціальної спрямованості природокористування. Водночас зростання економічної влади у сфері господарювання, у тому числі щодо природних ресурсів, нерідко створює різного ступеня перешкоди на шляху реалізації Концепції сталого розвитку. Тому ті з господарсько-правових засобів, які адекватні завданням Концепції, потребують активізації, зокрема, є потреба в адаптації законодавства до вимог сталого розвитку не ситуативно, а цілеспрямовано - на комплексне вирішення завдання організації господарського використання надр, вод, повітря. Така можливість дещо зросла з прийняттям Господарського кодексу України (ст.ст. 5, 6, 11-12, 14-15, 45, 48, 148-153, 392, 406), оскільки він започаткував виокремлення  в господарському законодавстві функціонально-цільової підсистеми сприяння сталому розвитку. Натомість недостатньо скоординованими залишаються інституціональні перетворення, які необхідні для підвищення ефективності господарського використання природних ресурсів.

Умови глобалізації змушують насичувати національну систему права нормами щодо стимулів зниження енергоємності ВВП на випередження, гарантуючи: довгостроковість зобов'язань держави з організації програм переорієнтації ресурсовитратної діяльності на збільшення оборотоспроможності, у т.ч. альтернативних природним, ресурсів; ефективність інвестиційних зобов'язань; гнучкі форми перерозподілу прав на використання надр і природно-рекреаційних територій. Необхідність екологізації матеріального виробництва є давно визнаною і передбачає відповідний розвиток правових основ господарювання, однак це ускладнюється необхідністю розв’язання поточних макроекономічних завдань. Соціальний зміст та основи взаємодії господарсько-правових засобів так змінюються з розвитком економіки, потреб та інтересів суспільства, що доводиться вносити корективи до загальновизнаних теоретичних положень, піддаючи їх необхідній модернізації. Так, господарське законодавство складалося у контексті сприяння розв’язанню соціальних проблем, мобілізації резервів економічного росту, однак в основному безвідносно до цілей збалансування господарського обороту природних ресурсів та екологізації господарської діяльності. Окремі його положення не тільки не сприяють, а навіть гальмують розв’язання цих важливих завдань. Так, статус суб'єктів природокористування в системах надро- і шельфорозробки сприймається і практикою, і законодавцем, в основному, у ракурсі комерціалізації, а не реалізації національних інтересів, тому щорічний збиток від деградації природи в Україні оцінюється (від ВВП) у 10-15%, у країнах з розвинутою економікою – 0,4-2%. Це є наслідком того, що специфічні правові чинники сприяння сталому розвитку не були зведені у функціонально-цільовий комплекс, здатний забезпечити стабільність перебігу у цілому таких процесів, як укладання і виконання угод про об’єднання майна, розподіл продукції, послідовність операцій для отримання права на використання природних ресурсів. Адаптованість поведінки учасників відносин до рівного підпорядкування суспільному господарському порядку досягається введенням комплексу прав, переваг, стимулів, обмежень та інших засобів правового регулювання. Відсутність функціонально-цільової підсистеми сприяння сталому розвитку в системі господарського законодавства призводить до тенденції укладання сумнівних угод, реалізації у господарській діяльності зобов’язань, які дестабілізують економічні відносини та дезорганізують розвиток господарського природокористування.

Проблема створення комплексу правових засобів забезпечення сталого розвитку за кращих правових традицій привернула до себе увагу сучасної науки господарського права ще на початку 70-х років минулого століття, однак і дотепер  вона ще не набула необхідного методологічного забезпечення. Соціальне призначення господарського законодавства має чимало трактувань. Однак фундаментального підходу до розуміння господарсько-правових засобів сприяння сталому розвитку в науці не вироблено. Вищенаведене свідчить про актуальність і доцільність проведення дослідження за обраною темою.