Розділ 2. “Напрями адаптації господарського законодавства до вимог сталого розвитку”

 складається з 4-х підрозділів, в яких адаптація розглядається як шлях, спосіб та прийом модифікації законоположень, а її напрями обумовлюються пріоритетом еволюційних змін.

У підрозділі 2.1. “Конкретизація вимог забезпечення соціальної спрямованості економіки” визначаються та досліджуються загальні проблеми змісту й спрямованості конституційного положення у співвідношенні з конкретизованими вимогами ГК України стосовно: раціоналізації використання природних ресурсів; підтримки інноваційної діяльності суб'єктів господарювання з боку держави; позитивних зобов'язань суб'єктів господарювання щодо врахування ними суспільних інтересів, відображених у програмних документах економічного і соціального розвитку. Спираючись на доведеність прямої залежності між ступенем деталізації загальноправового вирішального фактора на рівні конституційного й окремо-галузевого регулювання (з однієї сторони), і фактичним станом організаційно-господарських відносин, що виникають у зв'язку із здійсненням курсу економічного розвитку України (з іншої), стверджується, що вказані фактори  об’єднує мета досягнення стану розширеного відтворення національного господарства. У створенні системоутворюючого акту (ГК України) доводяться переваги відбору засобів, вдаючись до яких попереджається та долається дисбаланс заходів-дій держави із запровадження вимог соціальної спрямованості економіки природокористування.

Обґрунтовується, що втрата керованості процесом господарського використання природних ресурсів у багатьох галузях виробництва тривалий час була зумовлена кризою державного регулювання зв'язків у структурі національного господарства, що супроводжувалася високим рівнем “паразитування” на використанні природних ресурсів (включаючи рекреаційні). Визначаються наслідки обмеження законних інтересів первинного суб'єкта права власності на них: 1) без особливих перешкод віддалилися в „тінь” зв'язки господарського відання, чому сприяло залишення відповідного кола відносин господарювання поза межами впливу організаційно-господарських дій; 2) мета використання природних ресурсів у сфері господарювання не завжди оцінювалася за соціальним, економічним і майновим критерієм і тому втрачалися надходження до бюджету плати за користування шпарами нафто- і газовидобутку, за оренду кліматопавільонів на Південному березі АР Крим, оренду земель військових частин тощо.

Запропоновано доктрину закону про концесії природокористування, в якій визначено принципову значимість господарсько-правових засобів для забезпечення соціальної спрямованості економіки природокористування.

У підрозділі 2.2. “Координація прогнозних і програмних заходів економічного і соціального розвитку” розглядається стан вказаного напряму адаптації, який поки що не забезпечує потреби сталого розвитку, маючи для цього невитрачений потенціал. Стратегічне програмування (планування) господарського використання надр визнається сучасним і затребуваним господарсько-правовим засобом, який здійснює програмно-прогностичну функцію забезпечення інвестиційної, дотаційної та іншої підтримки інновацій в галузі надрокористування. Невиконання вказаної функції владними структурами є підставою застосування мобілізаційного правового режиму.

Аналізується західноєвропейський досвід з питань господарського використання природних ресурсів та встановлюється, що в основному в Європі вимоги забезпечення стійкого розвитку досліджуються в контексті проблем гармонізації екологічного законодавства різних країн. Але питання деталізації договірних форм господарських зобов'язань із забезпечення сталого розвитку і конкретизації їх змісту невиправдано залишаються майже виключеними з поля зору.

Отримано результати порівняльного аналізу стратегій програмування господарського використання надр, якими доводиться, що довіра до реалізації прав підприємців на основі господарських угод обумовлена не тільки станом економічного розвитку суспільства, але й їх участю в реалізації програмно-стратегічних актів. Обґрунтовується доцільність створення такої форми усунення факторів дестабілізації (необґрунтованих або штучно створених бар'єрів в прозорому використанні та обороті природних ресурсів у сфері господарювання) як “Стратегія застосування господарсько-правових засобів забезпечення економічного і соціального розвитку України”, яка розбудована на доктрині створення законодавчої бази забезпечення соціальної спрямованості економіки. Встановлюється вихідне юридичне значення ГК України та проекту Закону України “Про концесії природокористування” у закріпленні державної реєстрації інвестицій та заходів інвестиційної підтримки сфер надрокористування і рекреації.

У підрозділі 2.3. “Забезпечення сталого розвитку населених пунктів” визначаються шляхи створення умов правового регулювання територіально-господарських відносин у контексті продовження дослідження, що було розпочато В.С. Мартем’яновим на початку 90-х р. ХХ ст. Незавершеність наукових пошуків стосовно територіально-господарських зобов'язань гальмує розвиток права господарського відання на підвідомчій території, перешкоджає популяризації паспортизації суб'єктів господарювання в окремих галузях. Обґрунтовується сигнальна функція господарсько-правових засобів, яка забезпечує здійснення реєстраційно-дозвільних процедур та дій з виконання позадоговірних організаційно-господарських зобов'язань із збуту металобрухту. 

Обґрунтовано актуальність і наведено докази на користь наповнення новим змістом територіально-господарських відносин у зв'язку з реалізацією Концепції сталого розвитку населених пунктів, що у масштабах конкретної адміністративно-територіальної одиниці забезпечить контроль за виконанням територіально-господарських договірних та недоговірних зобов'язань. У постановочному плані обґрунтовано дослідницьке завдання з виявлення критеріїв пов’язаності територіально-господарських зобов'язань з іншими зв'язками попередження безхазяйного використання вторинної сировини. При цьому запровадження прийому локалізації вимог сталого розвитку розкриває характер не лише організаційно-господарських дій, але й бездіяльності. 

Обґрунтовується доцільність збагачення української Концепції сталого розвитку населених пунктів методологією прив'язки глобальних вимог до локальних соціально-економічних проблем шахтарських міст Донбасу, розвиваючи правові основи раціоналізації використання вугленосних надр. Новим науковим результатом став прийом забезпечення підтримки та розвитку населених пунктів за договірними зобов'язаннями територіально-господарського партнерства, у зв'язку з чим обґрунтовується конструкція територіально-господарських зобов'язань, які мають знайти втілення в спеціальному законі про концесії природокористування. Обґрунтовуються пропозиції щодо змін до ст.148 та ст. 406 ГК України. 

У підрозділі 2.4. “Залучення до господарського обороту природних ресурсів” встановлюється, що правове регулювання відносин, пов’язаних із залученням до господарського обороту природних ресурсів, є різноманітною і недостатньо розробленою в прикладному аспекті проблемою модернізації господарського законодавства. На основі проведеного аналізу робиться висновок, що адекватність обороту природних ресурсів у сфері господарювання господарському правопорядку  проявляється, насамперед, у своєчасному орієнтуванні державою підприємців на структурні зміни в економіці та господарських відносинах. Тоді як техніко-юридичні особливості ГК України дозволяють застосовувати комплекс запобіжних інструментів, функції правових засобів іншої окремо-галузевої приналежності не здатні виконати таку роль. 

Обгрунтовується адаптивна функція господарського правопорядку, яка забезпечує пристосування норм українського законодавства до еталону надрокористування, додержання якого могло б попередити “тінізацію” економіки природокористування.

Визнаються стабільною правовою формою сприяння сталому розвитку положення ст. 392 ГК України про реалізацію інвестицій у господарській діяльності на основі угод про розподіл продукції. На основі аналізу спеціальних нормативно-правових актів про угоди, практики їх застосування в Російській Федерації та інших країнах, а також дослідження наукової і спеціальної літератури стверджується, що трактування предмету Закону України “Про угоди про розподіл продукції” через категорію “прав та обов’язків сторін угоди, які визначаються згідно з цивільним законодавством”, є некоректним. Викриваються дефекти офіційної доктрини вказаного Закону: предмет – не тільки цивільні правовідносини, але й господарські. Тлумачення зазначеного Закону винятково як цивільно-правового джерела дестабілізує стратегічну політику і перешкоджає державі реалізувати свої організаційно-господарські права та бути відповідальною за невиконання обов’язків. Надається теоретичне обґрунтування шляхів подолання вад Закону України “Про угоди про розподіл продукції”, які обумовлені тим, що система норм та правил, які містяться в ньому, відірвана від правил договірного встановлення організаційно-господарських зобов'язань. Пропонуються зміни ч.1 ст.3 ГК України, зокрема, доповнити наступним чином: після слів “що мають цінову визначеність” словами “а також діяльність з організації інвестиційних проектів в господарській діяльності на засадах угод про розподіл продукції”.