1. Загальна характеристика Східної та Західної цивілізації в осьовий час

Історію економіки Індії в осьовий час слід розпочати від вста­новлення буддизму — першої на землі монорелігії, що безумовно позитивно вплинуло на її господарський розвиток. У цей період тут значного поширення набули залізні знаряддя праці, які знач­но полегшили не лише землеробство, а й спорудження іригацій­них споруд. Посилюється спеціалізація ремесла, що, у свою чер­гу, підштовхує внутрішню торгівлю. Досить ґрунтовні відомості про економічну реальність в Індії цього періоду нам дає «Артхашастра» (IV ст. до Р.Х.), економіч­ний трактат, який приписують радникові царя Чандрагупти І Каутильї, або Віншнагупті. Пам'ятка являє собою зведення правил, більшість із яких є зверненням до царя. Так, у трактаті підійма­ється питання про економічну роль держави, активізацію її втру­чання у господарське життя, зміцнення державного апарату. Се­ред функцій держави згадується: колонізація нових земель та створення нових поселень, переселення надлишкового населення, будівництво колодязів та іригаційних споруд, усіляке заохочення рільництва, скотарства та садівництва. Обґрунтовувалася ідея державного землеволодіння. Цареві давалися поради надавати землю у користування, якщо землероби зобов'язувалися сумлін­но платити податки. Стосовно іригаційних споруд, то в трактаті зазначалося, що їх дозволялося передавати в оренду, зберігаючи за державою права власності. Торгівля також була важливого статтею доходів скарбниці, а тому у трактаті велику увагу приділено організації нагляду за тор­гівлею, розвиткові міжнародної торгівлі, заохоченню купців, які імпортують іноземні товари та експортують царські. У трактаті також дістало розвиток й учення про касти, за яким усе населення ділилося на чотири касти аріїв — брахмани, кшатрії, вайшьї та шудри. За ними закріплювалася станова нерівність, визначалися обов'язки. З розвитком товарного обміну зростає й спеціалізація окремих громад, або родин, та чи інша форма гос­подарської діяльності (землеробство, скотарство, різні види ре­месла, будівництво, торгівля) закріплюється за родинами, з поко­ління в покоління передаються секрети майстерності. Виникають групи купців, лихварів, суддів, чиновників, філософів та ін. Май­нові та професійні відмінності окремих груп населення нерідко (зокрема в даному випадку) закріплювалися у закрито-станових кастах. Велика частина трактату належить аналізу різних форм рабо­володіння, визначається неможливість рабства для аріїв. Знайде­мо тут і рекомендації щодо обмеження рабства, зокрема заборону продажу дітей до 8 років; звільнення від рабства дітей вільного, який продав себе у рабство; визнання вільними дітей, народже­них рабинею від господаря, а також її самої і т.д.

Осьовий час для Китаю пов'язуємо з іменами Конфуція, Лао-Дзи, Мо-Дзи та ін., які жили у VI—IV от. до Р.Х. Еконо­мічний розвиток Китаю цього періоду мав свої особливості. Ще у II тисячолітті до Р.Х. тут сформувалася жорстка ієрархічна сис­тема поділу на соціальні верстви, які залежали від верховного властителя. Представники кожної з верств отримували матері­альні блага суворо відповідно до рангу: розміри житла та якість його оздоблення, одяг, харчування, навіть умови поховання - все було різним, чітко регламентованим залежно від соціального стану. Надходження до державної скарбниці у вигляді результа­тів праці селян, ремісників і торговців перерозподілялися між представниками соціальних станів, що істотно гальмувало розви­ток товарно-грошових відносин. Конфуцій (551—-479 рр. до Р.Х.), зокрема у збірнику «Шицзи», що був ним відре­дагований. Будучи засновником вчення про етику, Конфуцій ви­сунув таку концепцію: вдосконалення окремої людини веде до вдосконалення суспільства, що, у свою чергу, веде до вдоскона­лення держави. Ці ідеї були спрямовані на посилення держави; дбаючи про її благо, Конфуцій закликав скоротити розміри податків, на­лагодити облік і контроль землеробських робіт, залучити трудове населення до виконання своїх обов'язків. Він вважав, що освіче­ний правитель, будучи «батьком народу», є здатним реально вплинути на рівномірний розподіл багатства суспільства; що у народу буде добробут тоді, коли господарювання буде вмілим, а праця стане однаково вигідною як за умов «великої спільноти» (селянської громади), так і приватного володіння спадкової аристо­кратії та не спадкових рабовласників. Застосування металевих, особливо залізних знарядь праці іс­тотно підвищує рівень виробництва, посилює суспільний поділ праці, веде до індивідуалізації ремісничого виробництва. Зростає спеціалізація та професіоналізм ремісників. У III ст. до Р.Х. відбувається об'єднання семи царств у єдину імперію, що означало не лише політичне об'єднання. Перший імператор Цинь Шихуанді, або Цинь Шихуан (259—210 рр. до Р.Х.), провів низку реформ, зокрема відмовився від передачі зем­лі в умовну власність, як це було раніше, і ліквідував привілеї аристократії , чим досяг торжества в Китаї державної форми власності. Адміністративна реформа дала йому можливість стати повно­владним володарем країни. Соціальною реформою стало запровадження «Табелю про ран­ги», за яким перші сім рангів могли мати простолюдини, а по­чинаючи з восьмого ранги надавали чиновникам за службу. Най­вищими були 19-—20 ранги. Напевно, можна вважати, що реформи Цинь Шихуаиа в осно­ві  мали  погляди  авторів  колективного трактату  «Гуань-цзи» (IV—III ст. до Р.Х.), які як головне завдання, подібно до Конфуція, висували проблему «як зробити державу багатою, а на­род задоволеним» через рівномірний розподіл багатства, не до­пускаючи збагачення торговців та лихварів. Вони також висту­пали за непорушність станового поділу суспільства, стверджу­ючи, що без Богом обраних «шанованих» та вищих станів краї­на не мала б доходів, а також, що так бути не може, щоб «усі були шановані», адже тоді не було б кому працювати. Серед за­ходів, спрямованих на стабілізацію натурально-господарських відносин, найважливішими вони вважали регулювання держа­вою цін на хліб, а також створення державних запасів хліба, ре­формування податкової системи .Ще одним реформатором цього періоду був Ван Май, який за­хопив трон у 9 р. після Р.Х. Він закріпив у Китаї лише два види земельних володінь— державні та селянські, за відсутності ве­ликої феодальної власності. Він також проголосив заборону раб­ства, але вона протрималася недовго; а рабство залишалося як патріархальне. На початку І тисячоліття Китай вступає у затяжний період криз і політичної нестабільності. Набіги кочівників погіршува­ли становище. Але була збережена життєспроможність китай­ської цивілізації та її державність, продовжувала свій розвиток економіка.