§ 1. ДЕМОКРАТІЯ: ПОНЯТТЯ ТА ОСНОВНІ ЗАСАДИ

Суть демократії полягає в тому, що народ є носієм державної вла_

ди. Зокрема, у ст. 5 Конституції України сказано: «Україна є республі:

кою, а єдиним джерелом влади в Україні є народ». Звичайно, нам і ран_

іше говорили те саме. Але добре відомо, що влада народу була цілко_

витою фікцією, і тому виникає слушне запитання: а який же механізм

здійснення народовладдя зафіксовано в Конституції 1996 р.? Зверні_

мось до тексту: «народне волевиявлення здійснюється через вибори, ре:

ферендум та інші форми безпосередньої демократії». Отже, демократія

— це реальна можливість народу впливати на ситуацію в державі шля_

хом не тільки всеукраїнського, але й місцевих референдумів і вирі_

шувати на цих референдумах найбільш важливі питання. Народов_

ладдя є вираженням демократії, яка реалізує себе у пануючому в країні

політичному режимі, а також у формі правління, здійснюваного дер_

жавою.

Початки демократичного правління пов’язують із реформами ар_

хонта Солона у VI ст. до н. е. Він скасував геронтократію — владу родо_

вої аристократії, і замінив її тимократією — владою, що базувалася на

майновому цензі. Тобто, політичні права особи почали залежати не від

знатного походження, а від майнового статусу громадян. Остаточно

афінська демократія сформувалася за правління архонта Клісфена, який

прийшов до влади у 509 р. до н. е. Основною метою Клісфена була оста_

точна ліквідація впливу землевласницької родової знаті, демократиза_

ція суспільно_політичного устрою Афін. Щоб зміцнити демократичні

засади, запобігти відновленню тиранії чи влади аристократів, Клісфен

запровадив т. зв. остракізм (суд черепків), суть якого полягала у тому,

що один раз на рік на спеціальних зборах присутні відповідали на за_

питання, чи є в державі людина, яка своєю діяльністю шкодить існу_

ванню демократії. Якщо народ на це питання відповідав ствердно, то

присутнім роздавали глиняні таблички (черепки), на яких вони писа_

ли ім’я цієї людини. За більшості голосів таку людину виганяли з Афін

на 10, а пізніше — на 5 років.

Найбільше про афінську демократію відомо з часів стратега Перік:

ла (443—429 рр. до н. е.). Період його правління вважається «золотим

віком» Афін, коли остаточно склалася демократична державність, за_

конодавство, був визначений правовий статус громадян. Перікл зрівняв

усіх громадян в політичних правах незалежно від їх майнового стану,

ввів оплату праці за державну службу, запровадив таку процедуру об_

рання посадових осіб, яка ставила усіх кандидатів у рівне становище.

Концептуально афінська демократія базувалася на розумінні гро_

мадянина як особистості, для якої справи поліса є першочерговими.

Щоправда, сумнівною є участь у врядуванні збіднілих громадян. Арис:

тотель визначав громадянина як людину, котра має право участі в На_

родних зборах та в судових розглядах. Загалом, громадянство у ті часи

було дуже обмеженим і не співпадало з масою усього населення держа_

ви, як це є у сучасних демократіях, наприклад, жінки, чужинці, раби та

деякі інші групи осіб політичних прав не мали.

Ставлення у тогочасних грецьких філософів до демократії було нео_

днозначне, переважно — негативне. Аристотель розглядав її як владу

натовпу, що нездатний забезпечити панування закону, хоч він пози_

тивно відгукувався про її поміркований варіант — політію (правління

більшості в інтересах загального блага). Платон засуджував демокра_

тію і це випливає із його концепції «ідеальної держави», якою мали

керувати наймудріші, найвихованіші, тобто аристократи. Епікур був

прихильником античної демократії у тому її варіанті, де панує закон у

поєднанні зі самостійністю особистості.

Антична демократія за характером була прямою, тобто усі грома_

дяни мали право і були зобов’язані брати участь у прийнятті важливих

для держави рішень. Крім цього, вони були наділені судовими та адмі_

ністративними функціями. Уявлення про універсальні громадянські,

політичні чи інші права були відсутні, бо існували права громадян міст_

полісів. Засуджувалося інакомислення, тобто існувала вимога одностай_

ності при прийнятті рішень. До числа громадян входило лише обме_

жене коло осіб; демократія була маломасштабною, тобто не поширю_

валася за межі міста_поліса.

Порівняння античної та сучасної демократії можна звести до де_

кількох антиномій, відображених у таблиці.

228

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

Основні відмінності між античною та сучасною демократією

Античний поліс (місто-держава) Сучасна національна держава

Пряма демократія (безпосередня

участь громадян у прийнятті рішень

Представницька демократія

(делегування повноважень обраним

представникам народу, які

виражають рішення від його імені)

Маломасштабна демократія, що

розповсюджується тільки на дане

місто-державу

Демократія, що поширюється на

складні і необмежені за розмірами

національні і багатонаціональні

держави

Моністичне уявлення про суспільний

інтерес та його гармонійне

поєднання з інтересами особи

Визнання множинності інтересів і

можливості виникнення конфліктів

як норми суспільного життя

Одностайність у прийнятті рішень і

засудження фракційності;

засудження фракційності; остракізм

як засіб покарання «незгодних»

Політичний плюралізм і поєднання

права більшості на прийняття з

захистом права меншості та

окремого індивіда

Особа «розчиняється» в громаді,

її свобода ототожнюється з

членством у громаді

Визнання автономності особи і

захист її персональних прав

Протягом історії до ідеї демократії, заснованої на принципах гума_

нізму, віри в людину, поваги до її гідності, духовності, рівності, зверта_

лись найкращі представники людства, які збагатили і розвинули ці по_

няття: Б. Спіноза (Нідерланди, XVII ст.), Ж:Ж. Руссо (Франція, XVIII

ст.), Т. Джефферсон (США, XVIII ст.), Т. Масарик (Чехія, ХІХ_ХХ ст.),

В. Гавел (Чехія, XX ст.). Ця ідея знайшла свій відгук і в Україні. Різні

форми народовладдя відстоювали й обґрунтовували у своїх працях С.

Подолинський, М. Драгоманов, М. Павлик, І. Франко, М. Грушевсь_

кий. Останній писав, що «в конфліктах народу і влади вина лежить на

боці влади, бо інтерес трудового народу — це найвищий закон всякої

громадської організації, і коли в державі трудовому народу недобре,

його право розраховуватися з нею».

Ідея народовладдя відобразилася і в різних актах Української На_

родної Республіки — конституційних проектах, державних докумен_

тах, нарешті, у Конституції УНР 1918 р. У проекті, створеному групою

членів Української народної партії, який мав назву «Основний закон

Самостійної України — Спілки народу українського» і датувався 1905 р.,

стверджувалося, «що уся влада належить народові українському. Ос_

229

Розділ ХІІ. Демократія та її форми

новний закон встановлює, як нею користуватись». У Четвертому уні_

версалі Центральної Ради зазначалось, що влада в Україні «буде нале_

жати тільки народу України, ім’ям якого, поки зберуться Українські

Установчі Збори, будемо правити ми. Українська Центральна Рада,

представництво робочого народу — селян, робітників і солдатів...». Що

ж до Конституції УНР 1918 р., то друга її стаття визначала: «Суверенне

право в Українській Народній Республіці належить народові України, себ:

то громадянам УНР всім разом».

Цілком зрозумілим є те, що кожна історична епоха вносила свої

ознаки демократії і розставляла свої акценти на їх значущості. Основні

риси демократії в цьому значенні знаходять свій вияв у:

– верховенстві права як загальній мірі свободи і рівності в суспільстві;

– принципі ___________розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу і судо_

ву, які стримують і корегують одна одну;

– принципі політичного плюралізму, одним із виявів якого є багато_

партійність; принципі виборності представницьких органів державної вла:

ди і колегіальності в роботі державного апарату;

– розвиткові місцевого самоврядування.

Ознаки демократичної держави:

визнання народу найвищим джерелом влади;

розвинута система законодавства;

високий рівень розвитку прав і свобод людини;

дієвість гарантування цих прав і свобод;

панування в країні законності;

виборність основних органів держави;

рівноправність громадян і перш за все рівність їх виборчих прав;

підпорядкування меншостей більшості при прийнятті рішень.

Маючи багато вимірів та визначень, демократія в сучасному розу_

мінні є системою державних, громадських, ідеологічних інституцій,

покликаних забезпечити не лише народовладдя, але й створити всі не_

обхідні умови для цивілізованого життя людей. Тому демократія не

може задовольнитися своєю політичною формою (правова держава),

вона набуває значення національної демократії, тобто суспільної сис_

теми, яка безпосередньо і на рівні, гідному людини, задовольняє її ро_

зумні потреби. Демократія, яка не виражає життєві інтереси людей,

позбавляється їхньої підтримки, приречена на те, щоб відігравати ри_

туальну роль, бути формальною, вдаваною.

Виходячи із сучасного наповнення демократії додатковим якісним

змістом, можна дати визначення демократії як зразка, ідеалу, до якого

230

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

прагнуть усі держави. Демократія — це участь народу в своїй власній

долі.

Власне, демократія це не тільки державна формація, вона не є тільки

тим, що записано в конституціях, демократія — це погляд на життя,

який полягає в довір’ї до людей, в людяності, немає довіри без любові,

немає любові без довіри. Демократія — це дискусія, а справжня диску_

сія можлива тільки там, де люди ставляться з довірою один до одного і

чесно шукають правду. Демократія — це розмова між рівними, розмір_

ковування вільних громадян на очах усього суспільства.

Сьогодні викликає здивування не тільки характер та зміст дискусій.

Буває дуже важко збагнути ті критерії, за якими відбираються і затвер_

джуються вищі посадові особи. Ознайомившись з біографією чергово_

го зверхника, ми там знайдемо все, крім одного: які він має заслуги

перед державою та її громадянами? Найбільша, мабуть, заслуга, що цей

зверхник походить з певної території, яка дуже мила ще й вищій поса_

довій особі.

Дуже шкода, що філософ Антісфен помер ще в IV ст. до н. е., а то

було б йому з чим виступити на засіданні Верховної Ради України чи

Кабінету Міністрів України. Адже одного разу, як свідчать очевидці,

він запропонував Народним зборам Афін прийняти постанову: «Вва:

жати віслюків конями». Коли ж громадяни визначили це дурістю, Ант:

ісфен відзначив: «Але ж ви простим голосуванням робите із невігласів —

полководців». І ще він сказав: «держави гинуть тоді, коли громадяни не

вміють відрізняти добрих людей від поганих». І не дай Боже, що тут філо_

соф мав рацію, бо тоді Українську державу треба розглядати як таку,

що стоїть на краю загибелі.

Зрозуміло, що без здібних і винахідливих людей, без талановитих

ватажків, без геніїв праці у суспільстві неможливо нічого розумного і

справедливого організувати. Демократії потрібні ватажки, а не пани.

Повинна бути справедлива організація розподілу праці, а не привілеїв,

не аристократичне панування, але взаємне служіння.

За останні століття в Україні було загублено стільки кращих людей,

що це явно позначилось на елітарному доборі в вищих структурах вла_

ди, коли спостерігаємо за дискусіями у Верховній Раді, то згадуються

рядки філософа і поета Аркесілая: «Як тяжко сперечатись з поріддям

рабів...».

Виникають й інші аналогії. Виходить, бувало, депутат на трибуну,

говорить розумні речі, а його ніхто не слухає — хто пліткує, хто газету

читає, хто прогулюється по залу... Зерно істини падає в сухий ґрунт. І

тут можна було б порадити нашим парламентарям запозичити метод

231

Розділ ХІІ. Демократія та її форми

Діогена. Як пише очевидець, «одного разу він розмірковував уголос про

важливі предмети, але ніхто його не слухав; тоді він раптом заверещав

по:пташиному; зібрались люди, і він присоромив їх за те, що заради дур:

ниць вони збігаються, а заради важливих речей не поворухнуться. Він го:

ворив, що люди змагаються, хто кого зіштовхне копняком у канаву, але

ніхто не змагається у мистецтві бути прекрасним і добрим».

Сьогодні український народ переживає складний період відроджен_

ня, і тому тяжко чекати результатів, які були б досконалими на віки.

Але це не означає, що наша демократія і наші порядки не можуть бути

кращими, ніж зараз. Демократія має свої недоліки, тому що люди та_

кож мають свої недоліки. Наш народ тілом і душею демократичний;

тому ми повинні наполегливо долати всі недоліки, а не поборювати

демократію.

Парламент обирається виборцями. Хто їх виховав політично і мо_

рально? Старий режим. Досконалих депутатів, які виросли в республіці,

ми ще не маємо. Демократія не може бути тільки на папері і в устах

демагогів. Навіть найкращий парламент не завжди може проголосува_

ти за те, що є справедливе, правове і моральне. Ми є очевидцями, що

демократичні цінності відроджуються в наш час.

Однак, якщо простежити історію людства від Великої французької

революції кінця XVIII ст. до виникнення однопартійних режимів у се_

редині XX ст., то можна побачити, що демократичних держав було не_

багато. Причому більшість з них існували недовго. Проте цей факт не

повинен викликати почуття песимізму чи відчаю. Навпаки, він є свого

роду викликом. Якщо прагнення до свободи є вродженою властивістю

людства, то здійсненню демократії на практиці треба вчитися.

Чи продовжуватиме історія відкривати двері свободі, залежить від

відданості і колективної мудрості самих людей, а не від будь_яких за_

конів історії і аж ніяк не від уявної доброзичливості самозваних лідерів.

Всупереч деяким уявленням здорове демократичне суспільство не

є ареною, на якій окремі люди прямують до досягнення своїх цілей.

Демократичні держави процвітають, якщо про них піклуються грома_

дяни, готові використовувати свободу для активної участі в житті сусп_

ільства, які обирають до державних органів своїх представників,

підзвітних за свої дії, якщо життя суспільства ґрунтується на засадах

толерантності та компромісу.

Часто поняття «свобода» і «демократія» розглядаються як тотож_

ності. Однак вони не є синонімами. Так, демократія — це справді по_

єднання ідей і принципів свободи, однак водночас вона містить низку

232

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

звичаїв та процедур, сформованих протягом довгої, часто складної

історії. Одним словом демократія — це свобода, вкладена в норми.

Демократичну державу визначають такі засади:

1. Національний суверенітет;

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє;

3. Влада більшості і права меншості;

4. Гарантія основних прав людини;

5. Вільні та справедливі вибори;

6. Рівність усіх перед законом;

7. Справедливе правосуддя;

8. Конституційне обмеження влади уряду;

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм;

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу.

Зупинімося детальніше на виділених засадах.

1. Національний суверенітет — це сукупність повновладдя нації та

прав, що гарантують незалежність особи. Він забезпечується, насам_

перед, державністю, комплексом конституційних прав і юридичних

актів, а також традиціями і неписаними правилами поведінки. Істотну

роль відіграють демократичні гарантії — соціальні, економічні, полі_

тичні, культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична

цінність за сучасних умов набуває особливого значення у зв’язку з

відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнання

суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно

надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному роз_

виткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суве_

ренітет — та основа на якій, внаслідок вільного самовизначення вста_

новлюється той чи інший політичний характер державності, соціаль_

ної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження

природного невід’ємного права основної нації на збереження і розви_

ток власної культури і самобутності з принципом забезпечення грома_

дянських прав і культурного самоврядування всіх національних та ет_

нічних груп, що проживають на певній території.

Суверенітет — явище політичне, оскільки здійснюється в системі

держави. Він передбачає обов’язкову наявність незалежної національ_

ної державності. За відсутності національної держави народ прирече_

ний на загибель. Бездержавний народ не може бути суверенним.

2. Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє. Демократія — це

щось більше, ніж ряд конституційних правил і процедур, які визнача_

ють функції уряду. У демократичній державі уряд є лише однією лан_

233

Розділ ХІІ. Демократія та її форми

кою, що співіснує з суспільним ладом, який включає в себе багато різно_

рідних інститутів, політичних партій, рухів, організацій. Така різно_

манітність називається плюралізмом, який означає, що в демократич_

ному суспільстві безліч організованих груп та інститутів не завдячують

своїм існуванням урядові.

В авторитарних суспільствах всі такі організації існують під конт_

ролем, з дозволу, за умов нагляду і підзвітності урядові. В демократич_

ному суспільстві влада уряду чітко визначена й суворо обмежена зако_

ном. Тому громадські організації вільні від урядового контролю. На_

впаки, багато які з них намагаються впливати на рішення уряду і

вимагати від нього підзвітності за рішення, які він приймає.

Уряд, заснований на злагоді тих, ким він управляє, може діяти впев_

нено і авторитетно, чого не може робити режим, влада якого спираєть_

ся на військову силу або на необраний голосуванням партійний апа_

рат. За висловом А. Лінкольна, демократія — це уряд народу, з народу і

для народу.

3. Влада більшості і права меншості. В усіх демократичних системах

громадяни вільно приймають рішення за принципом більшості. Од_

нак влада більшості не завжди є демократичною. Ніхто, наприклад, не

назве чесною й справедливою таку систему, в якій 51 відсоток насе_

лення гнобить решту 49 відсотків в ім’я поглядів більшості. У демокра_

тичному суспільстві влада більшості повинна включати в себе гарантії

особистих прав людини, які в свою чергу мають захищати права мен_

шин — етнічних, релігійних чи політичних або просто тих, хто програв

у дебатах навколо спірного законопроекту. Права меншості не зале_

жать від доброзичливості більшості і не можуть бути скасовані голоса_

ми останньої. Вони захищаються тому, що демократичні закони й

інститути охороняють права всіх громадян.

Розвиваючи ідеї націоналізму, ми повинні виступати на захист інте_

ресів не тільки українців, а й усіх націй і народностей, які проживають

на території України.

Вказані вище риси визначають головні принципи усіх сучасних де_

мократій без огляду на їх історичні, культурні та економічні відмінності.

Незважаючи на відмінності між націями і суспільствами, основні еле_

менти конституційного уряду — правління більшості в поєднанні з осо_

бистими правами і правами меншості та владою закону можна побачи_

ти у Канаді та Коста_Ріці, Франції та Японії.

4. Гарантія основних прав людини. Згідно з формулюванням філософів_

просвітників, невід’ємні права — це дані Богом природні права. Вони

234

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

не зникають з появою людського суспільства. Ні суспільство, ні уряд

не можуть усунути чи «відняти» їх.

Невід’ємні права включають в себе свободу слова, віросповідання,

проведення зборів і право на однаковий захист законом. Це далеко не

повний перелік прав, які мають громадяни у демократичній державі.

Демократичні суспільства також обстоюють право на справедливий суд.

Оскільки вказані права існують незалежно від уряду, вони не можуть

бути скасовані законодавчими актами чи примхою виборної більшості.

Детальне формулювання законів і процедур, пов’язаних з основ_

ними правами людини, у різних суспільствах має свої особливості.

Однак, кожна демократична держава зобов’язана будувати такі консти_

туційні, правові та соціальні структури, які забезпечують захист цих

прав.

З іншого боку, права, як і люди, не діють ізольовано. Вони не є при_

ватною власністю окремих людей, існують лише в такому обсязі, в яко_

му їх визначають члени суспільства. Виборці є охоронцями своєї влас_

ної свободи. У світлі цього демократичний уряд не є ворогом особис_

тих прав громадян, а їх охоронцем. Громадяни демократичної держави

беруть на себе суспільні обов’язки саме для того, щоб зміцнити свої

права.

Ідея захисту прав людини дістала широке визнання, її включено до

конституцій багатьох країн, а також до Статуту ООН і таких міжнарод_

них документів, як Заключний акт Наради з питань безпеки і співроб_

ітництва в Європі.

Водночас треба підкреслити, що держава повинна не тільки декла_

рувати основні права людини, а й гарантувати їх.

5. Вільні та справедливі вибори. Вибори є центральним інститутом де_

мократичних режимів, оскільки в умовах демократії влада ґрунтується

виключно на злагоді тих, ким управляє уряд. Головним механізмом

перетворення цієї злагоди в урядову владу є вільні та справедливі ви_

бори.

Усі сучасні демократії проводять вибори. Однак не всі вибори є де_

мократичними. Праві диктатури, комуністичні режими та однопартійні

уряди також організовують вибори, щоб надати своєму правлінню за_

конного вигляду. На таких виборах може бути лише один кандидат або

список кандидатів, але без альтернативного вибору, можуть пропону_

ватись кілька кандидатів на одну посаду, але шляхом залякування або

шахрайства обираються лише затверджені урядом кандидати. Інші ви_

бори можуть пропонувати справжній вибір, але тільки в межах правля_

чої партії.

235

Розділ ХІІ. Демократія та її форми

Демократичні вибори — це конкурентні, періодичні, всенародні й

остаточні вибори, під час проведення яких найвищі особи, які прий_

матимуть державні рішення, обираються громадянами, котрі користу_

ються широкою свободою критикувати уряд, публікувати таку крити_

ку і висувати альтернативи.

Опозиційні партії та їх кандидати повинні мати свободу слова, про_

ведення зборів та пересування, необхідну для відкритого висловлюван_

ня критики на адресу уряду і для ознайомлення виборців з альтерна_

тивною політикою. Вибори, під час підготовки яких опозиція не має

доступу до засобів масової інформації, організовані нею мітинги зри_

ваються, а газети піддаються цензурі, не є демократичними.

У демократичних державах не обирають диктаторів або президентів,

які б займали цей пост довічно. Обрані офіційні особи є підзвітними

народові. Вони повинні повертатися до виборців у визначені терміни,

якщо бажають продовжити свій мандат ще на один період.

Визначення понять «громадянин» і «виборець» повинно бути на_

стільки широким, щоб вони включали в себе значну частину доросло_

го населення. Влада, обрана невеликою, привілейованою групою, не є

демократичною.

Демократичні вибори визначають керівництво держави. Кермо вла_

ди тримають у своїх руках обрані народом представники, які зобов’я_

зані підкорятися законам і конституції країни.

Нарешті, демократичні вибори не обмежуються обранням канди_

датів. Виборців можуть також просити вирішувати політичні питання

під час проведення референдумів та шляхом висловлювання ініціатив_

них пропозицій, вміщених у виборчих бюлетенях.

6. Рівність усіх перед законом. Право на рівність перед законом (пра_

во на рівний захист законом) є фундаментальною основою будь_якого

справедливого і демократичного суспільства. Багатий і бідний, член

етнічної більшості та релігійної меншості, політичний союзник дер_

жави і супротивник — усі вони мають право на рівний захист законом.

Демократична держава не може гарантувати однакового рівня життя

для всіх та, зрештою, це й не є її обов’язком. Однак за будь_яких обста_

вин держава не повинна породжувати додаткових нерівностей, вона

зобов’язана поводитись справедливо з усіма своїми громадянами.

7. Справедливе правосуддя. Кожна держава повинна мати повноважен_

ня підтримувати правопорядок і карати за злочини. Однак правила й

процедури, застосовувані державою при виконанні законів, мають бути

відкритими й чіткими, виключати можливість здійснення державою

свавільних політичних махінацій.

236

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

Міліція (поліція) не має права заходити в чиєсь помешкання і ро_

бити обшук без відповідного ордера, в якому повинні бути чітко вик_

ладені підстави для такого обшуку.

У демократичній державі принцип презумпції невинності гарантуєть_

ся. Особа вважається невинною доти, поки її вина не буде доведена в

законному порядку і встановлена обвинувальним вироком суду, який

набрав законної сили.

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинність. За будь_яких умов

міліція (поліція) не може піддавати тортурам осіб, підозрюваних у вчи_

ненні злочину, застосовувати до них фізичну силу чи методи психоло_

гічного впливу.

Ніхто не може бути підданий повторній судовій відповідальності,

тобто нікого не можна звинувачувати двічі за той самий злочин.

Підозрюваний, обвинувачений і підсудний мають право на захист,

адвокатську та іншу кваліфіковану правову допомогу.

Судове рішення повинно бути вмотивованим, неупередженим і

ґрунтуватися на всебічно розглянутих та об’єктивно доведених фактах.

8. Конституційні обмеження влади уряду. Скеля, на якій побудовано

демократичний уряд, — це конституція держави, офіційний звід її

фундаментальних зобов’язань, певних обмежень, процедур та інсти_

тутів. Конституція — це основний закон держави. Всі її громадяни,

від президента до селянина, повинні підкорятися її положенням.

Представницька демократія, яка діє згідно з конституцією, що обме_

жує владу уряду і гарантує права всіх громадян, є конституційною де_

мократією.

Серед прихильників авторитарної влади побутує уявлення про те,

що демократичні держави не мають достатньої влади, щоб правити дер_

жавою. Це помилковий погляд: демократичні держави вимагають, щоб

їх уряди мали обмежену владу і водночас чітко і оперативно діяли в рам_

ках визначених повноважень.

Одним з найважливіших елементів демократії є розвиток реально

діючого механізму «противаг і стримувань». Завдяки йому кожна гілка

влади не тільки виконує свої повноваження, але й уважно «слідкує», а у

разі потреби має у своєму арсеналі засоби стримувань інших гілок вла_

ди при спробі ухилення їх від виконання своїх функцій чи узурпації

чиїхось повноважень. Ця система ґрунтується на глибокому усвідом_

ленні того, що найкращим є той уряд, можливості якого обмежуються.

Зосередження всієї влади (законодавчої, виконавчої і судової) в

одних руках можна з повним правом порівнювати з тиранією.

237

Розділ ХІІ. Демократія та її форми

9. Соціальний, економічний і політичний плюралізм. Плюралізм — це

різноманітність інтересів, поглядів та їх відображення в системі управ_

ління суспільством та діяльності усіх його інститутів.

Лише плюралізм створює умови для реалізації демократії (рівноп_

равність і свобода особи). Однією з умов існування політичного плю_

ралізму є відповідність внутрішнього законодавства міжнародним пра_

вовим актам (зокрема, Загальній декларації прав людини).

Демократія не передбачає будь_якої економічної доктрини. До скла_

ду демократичних урядів входять як соціалісти, так і прихильники

вільного ринку. Практично в будь_якому сучасному демократичному

суспільстві широко дебатується питання про роль уряду в економіці.

Але є всі підстави стверджувати, що прихильники демократії, як пра_

вило, вбачають в економічній свободі ключовий елемент будь_якого

демократичного суспільства.

10. Принципи толерантності, співпраці і компромісу. Демократія не є

машиною, яка працює сама по собі за умови, що вона сконструйована

згідно з відповідними принципами і процедурами. Демократичне сус_

пільство вимагає відданості від своїх громадян, які визнають неми_

нучість конфлікту і потребу толерантності.

Сучасні концепції демократії

Учасницька (партисипаторна) демократія (від англ. рагtісіраtе — бра_

ти участь). Ця теорія обґрунтовує необхідність участі широких верств

населення не лише у виборах своїх представників чи прийнятті рішень

на референдумах, виборах, а й участі безпосередньо у політичному про_

цесі (підготовці, прийнятті, впровадженні в життя владних рішень).

Прихильники цієї теорії вважають, що громадяни спроможні свідомо

приймати розумні рішення, їм притаманний раціоналізм, розмежуван_

ня добра і зла. Ірраціоналізм, спонтанність поведінки мас, на чому на_

голошують їх противники, долаються шляхом підвищення освітнього

рівня народу. Тобто, в основі учасницької теорії лежить віра в просту

людину, її здатність приймати виважені політичні рішення. Прихиль_

ники цієї теорії розуміють, що в сучасних умовах неможливе здійснен_

ня прямої демократії у повному обсязі, але принаймні необхідно ство_

рити політичну систему, яка б поєднувала принципи прямої та пред_

ставницької демократії. Наприклад, у трудовому колективі,

навчальному закладі, за місцем проживання усі громадяни мають за_

лучатися до прийняття рішень. За таких умов відбуватиметься подо_

лання політичного відчуження громадян, зростатиме їх активність, за_

238

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

безпечуватиметься ефективний контроль за політичними інституція_

ми та посадовими особами.

Критики цієї теорії зауважують, що прийняття важливих рішень

широким колом непрофесіоналів може призвести до популістського

авторитаризму. На їх думку, автори концепції переоцінюють мож_

ливість залучення більшості громадян до участі у політиці без примусу,

бо відомо, що основна маса населення добровільно не бажає всерйоз

займатися політикою.

Елітарна демократія. Це протилежна до учасницької теорія, її авто_

ри наголошують на необхідності обмеження участі мас в управлінні

державою. В будь_якому суспільстві реальна влада має належати пол_

ітичній еліті, яка розглядається як група, наділена управлінськими

здібностями, що захищає демократичні цінності і здатна стримувати

емоційну неврівноваженість, радикалізм мас. Народу, згідно із цією

концепцією, належить тільки право періодично обирати шляхом ви_

борів представників еліти.

Плюралістична демократія. Ця теорія є компромісом між теоріями

партисипаторної та елітарної демократії. Основні її положення були

розроблені у працях М. Вебера, Й. Шумпетера, А. Бентлі, Р. Дала, С.

Ліпсета, К. Дойча та ін. Вони доводять, що за виключенням широких,

загальносистемних трансформаційних процесів, якими, для прикла_

ду, є національно_визвольні рухи, народ не може виступати єдиним

суб’єктом політичної дії, бо є вкрай неоднорідною спільнотою, под_

іленою на конкуруючі групи за інтересами. Це унеможливлює досяг_

нення «спільної волі», прихід до ідеалу «народного блага». Тому сучас_

на демократія не може бути просто владою народу, системою правлін_

ня на основі його безпосереднього волевиявлення, а повинна стати

механізмом представництва суперечливих інтересів для їх подальшого

узгодження. Демократія у такому варіанті має здійснюватися не наро_

дом, а компетентними його представниками, здатними приймати ви_

важені політичні рішення.

Важливо усвідомити, що багато конфліктів у демократичному

суспільстві виникають не з причини чіткого визначення понять про

правильність чи неправильність чогось, а завдяки різним тлумаченням

демократичних прав і неоднакових пріоритетів.

Широкі правила демократії та її системи містять лише загальні вка_

зівки про розгляд і вирішення тих або інших питань. І саме тому важ_

ливо розвивати культуру демократії. Окремі люди і групи мусять бути

готовими толерувати відмінні погляди один одного, визнавати, що інша

сторона має права і свою законну точку зору. Різні сторони (на місцях

239

Розділ ХІІ. Демократія та її форми

чи у державному парламенті) мусять шукати компромісу, конкретного

вирішення тієї або іншої проблеми, дотримуючись принципу влади

більшості і прав меншості. У деяких випадках необхідно ставити пи_

тання на формальне голосування. Не виключено, що групи можуть

досягти неформальної згоди шляхом дебатів і компромісу. Такого роду

процеси мають додаткову перевагу, оскільки вони породжують взає_

модовіру, необхідну для розв’язання конкретних питань. Утворення

коаліцій — це суть демократичного процесу. Вони привчають людей,

що мають спільні інтереси, вести переговори з іншими, йти на комп_

роміси і працювати в рамках конституційної системи.

Треба зазначити, що демократія сама по собі не гарантує нічого.

Вона пропонує можливість успіху і так само ризик невдачі. Отже, де_

мократія є і обіцянкою, і викликом. Обіцянкою того, що вільні люди,

працюючи спільно, можуть управляти самі собою так, що це сприяти_

ме реалізації їх особистої свободи, економічних можливостей і соціаль_

ної справедливості, викликом тому, що успіх демократичної ініціати_

ви залежить не від будь_кого, а лише від громадян.

Громадяни демократичного суспільства поділяють тягар уряду і його

досягнення. Беручи на себе обов’язок самоврядування, одне поколін_

ня намагається зберегти здобуту його попередниками особисту свобо_

ду, права людини і владу для наступного покоління. Кожне покоління

повинно знову виконувати завдання демократії, виходячи з принципів

минулого і пристосовуючи їх до умов нової доби і змін у суспільстві.