§ 3. МІЖНАРОДНІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ОСНОВНИХ ПРАВ ЛЮДИНИ

Усі сучасні держави залежно від стану дотримання ними основних

прав людини можна розділити на три групи:

1. Тоталітарні держави, які відверто нехтують правами людини

(Бірма, Північна Корея, Судан, Заїр).

2. Держави, які декларують, визнають у принципі всі основні права

людини, проте ще не створили належних механізмів для їх здійснення

(Україна, Росія, деякі країни Східної Європи, окремі держави Цент_

ральної і Латинської Америки, які звільнилися від диктатур).

3. Держави, де досить розвинені правові інститути щодо захисту

прав громадян, хоча й там трапляються порушення прав окремих мен_

шин (ФРН, Франція).

Така ситуація вимагає використання засобів міжнародного контролю

за дотриманням прав людини у різних країнах. До таких засобів належать:

а) міжнародно_правові акти, які вміщують правила діяльності, фор_

мулюють права й обов’язки відповідних суб’єктів (конвенції, пакти,

угоди, договори тощо), а також міжнародні документи, які звичайно

215

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

не вміщують норми правил поведінки, прав і обов’язків безпосередньо

не формулюють (зокрема, декларації, заяви, меморандуми);

б) міжнародні органи зі спостереження, контролю за дотриманням

основних прав людини (комісії, комітети) та з захисту цих прав (суди,

трибунали).

ООН згідно ст. 13 свого Статуту покликана сприяти міжнародному

співробітництву у галузі прав людини. ООН приймає рекомендації, ухва_

лює рішення, скликає міжнародні конференції, готує проекти конвенцій,

надає консультативну та технічну допомогу окремим країнам тощо. Фак_

тично усі головні та частина допоміжних органів ООН тією чи іншою мірою

займаються питаннями прав людини. Одним із головних органів ООН є її

Генеральна Асамблея, на яку покладена відповідальність за виконання

функції зі сприяння загальній повазі та дотриманню основних прав люди_

ни. Питання прав людини переважно розглядаються Третім комітетом Ге_

неральної Асамблеї, у віданні якого перебувають соціальні та гуманітарні

питання, а також питання культури. Питання прав людини, як правило,

включаються до порядку денного Генеральної Асамблеї на підставі відпов_

ідних розділів доповіді Економічної та соціальної ради, а також рішень,

прийнятих Генеральною Асамблеєю на попередніх сесіях.

Серед усіх цих засобів слід розрізняти «всесвітні» (тобто такі, які

створені і використовуються всесвітнім співтовариством в особі Орга_

нізації Об’єднаних Націй, її компетентних органів, або під її егідою) і

«регіональні» (або, умовно кажучи, континентальні).

Засоби всесвітнього співтовариства:

􀃂 Міжнародно_правові акти, документи, Загальна декларація прав лю_

дини (1948 р.); Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні

права (1966 р.); Міжнародний пакт про громадянські і політичні права

(1966 р.) (до цих пактів приєдналось сьогодні майже 100 держав); Факуль_

тативний протокол до Міжнародного пакту про громадянські і політичні

права ратифікували понад 50 держав (зокрема Україна у 1990 р.); Декла_

рація соціального прогресу і розвитку (1969 р.); Декларація про право на

розвиток (1986 р.); Декларація і План дій Другої конференції з прав люди_

ни (1993 р.);

􀃂 Міжнародні органи: Комісія з прав людини Економічної Соціаль_

ної Ради ООН; Комітети ООН: з прав людини; економічних, соціаль_

них і культурних прав; ліквідації расової дискримінації; ліквідації дис_

кримінації жінок; Центр з прав людини Відділення ООН у Женеві; Вер_

ховний Комісар ООН з прав людини (призначений у 1993 р., перебуває

у Женеві).

216

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

На 48_й сесії 20 грудня 1993 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила

резолюцію про запровадження посади Верховного комісара ООН з прав

людини. Він вважається посадовою особою ООН і під керівництвом та

егідою Генерального секретаря несе основну відповідальність за

діяльність ООН у сфері прав людини. Фактично Верховний комісар

ООН з прав людини здійснює загальне керівництво діяльністю Центру

прав людини. Апарат Верховного комісара ООН з прав людини скла_

дається із кваліфікованих експертів. Особливу увагу він приділяє над_

звичайним ситуаціям, коли треба діяти швидко і рішуче для ліквідації

масових брутальних порушень основних прав людини.

Регіональні (континентальні) засоби:

Європа: а) Міжнародно_правові акти, документи: Європейська конвен_

ція про захист прав людини і основних свобод (прийнята Радою Євро_

пи, до складу якої входило тоді 10 країн) (Рим, 1950 р.). Зараз до складу

Ради Європи входять понад 30 країн, у тому числі і деякі ; східно_євро_

пейські; Європейська соціальна хартія (Турин, 1961 р.). Заключний акт

Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) (підписаний 35 дер_

жавами, Хельсінкі, 1975 р.); Підсумковий документ Віденської зустрічі

держав_учасниць НБСЄ (1989 р.); Хартія основних соціальних прав ро_

бітників Європейського Економічного Співтовариства (Страсбург, 1989

р.); Паризька хартія для нової Європи (НБСЄ, 1990 р.); Документи Кон_

ференцій з людського виміру загально_європейського процесу держав_

учасниць НБСЄ: Паризької (1989 р.), Копенгагенської (1990 р.), Мос_

ковської (1991 р.); Підсумковий документ Хельсінської наради держав_

учасниць НБСЄ «Виклик часу перемін» (1992 р.).

б) Міжнародні органи: Європейська Комісія з прав людини; Євро_

пейський суд з прав людини (вона з часу її заснування розглянула майже

18 тисяч скарг громадян держав, які входять до складу Ради Європи,

близько п’яти відсотків цих скарг визнала за такі, що мають підстави, і

надала можливість з приводу них звернутися до Європейського суду з

прав людини. Цей суд зафіксував понад 200 випадків порушення прав

людини).

У грудні 1949 р. Генеральна Асамблея ООН прийняла постанову про

заснування Управління Верховного комісара ООН з прав біженців. Це

управління надає допомогу понад 21 мільйону біженців у різних куточ_

ках планети. Воно розташоване у Женеві і має свої представництва у

більш ніж 100 державах. Про ефективність діяльності Управління Вер_

217

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

ховного комісара ООН з прав біженців переконливо свідчить той факт,

що його двічі відзначено Нобелівською премією.

У 1977 р. було утворено Комітет з прав людини, до складу якого вхо_

дять 18 експертів, які є громадянами держав_учасниць Міжнародного

пакту про громадянські та політичні права і мають високі моральні

якості, компетентні у сфері прав людини. Комітет вивчає доповіді дер_

жав і надсилає їм загальні зауваження. Комітет з прав людини розгля_

дає претензії лише від тих держав_учасниць, які зробили заяву про виз_

нання його компетентності.

Функції контролю за дотриманням міжнародних договорів вико_

нують ще такі органи: Комітет з питань расової дискримінації (1970

р.), Комітет з питань ліквідації дискримінації щодо жінок (1982 р.),

Комітет з економічних і культурних прав (1985 р.), Комітет проти ка_

тувань (1988 р.), Комітет з прав дитини (1990 р.).

Америка: а) Міжнародно_правові акти, документи: Американська дек_

ларація прав і обов’язків людини (прийнята Організацією американсь_

ких держав (ОАД), до складу якої входить понад 30 держав (1948 р.).

б) Міжнародні органи: Міжамериканська комісія з прав людини;

Міжамериканський суд з прав людини.

Африка: а) Міжнародно_правові акти, документи: Африканська хар_

тія прав людини і народів (прийнята Організацією Африканської

Єдності (ОАЄ), до складу якої входить 30 держав (Банджулі (Гамбія),

1981 р.).

б) Міжнародні органи: Африканська комісія з прав людини і народів.

Характерно, що десятки країн світу до цього часу не ратифікували

основоположних угод з прав людини, а майже 50 держав_членів ООН

не приєдналися до пактів про права людини.

Система захисту прав людини склалася й у Співдружності Незалеж_

них Держав (СНД), метою якої, як зазначається в Статуті, є забезпе_

чення прав і основних свобод людини відповідно до загальноприйня_

тих принципів і норм міжнародного права та документів НБСЄ (з 1994

р. — ОБСЄ). Одним із органів співдружності є Комісія з прав людини.

Цей консультативний орган покликаний слідкувати за виконанням

зобов’язань із прав людини, які взяли на себе держави_члени СНД. Вона

розглядає індивідуальні та колективні звернення будь_яких осіб і не_

урядових організацій із питань, пов’язаних із порушеннями прав лю_

дини будь_якою державою_членом СНД. Громадяни країни_члена СНД

мають право подавати будь_якій зі сторін письмові запити у справах,

218

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

пов’язаних із порушенням прав людини державою_учасницею СНД.

Якщо питання упродовж шести місяців після його отримання не розв’я_

зане країною_відповідачем, то заявник має право передати його до

Комісії. Вона розглядає заяву тільки після того, як пересвідчиться, що

усі доступні внутрішньодержавні засоби правового захисту були вичер_

пані і після цього минуло не більше шести місяців.

§4. ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ

І ГРОМАДЯНИНА ЗА КОНСТИТУЦІЄЮ УКРАЇНИ

Проблема захисту державою прав громадян не є новою та існує в

будь_якій державі за будь_якої соціально_економічної формації. Зако_

ни різних часів і народів містили окремі норми, які стосувались обо_

в’язків держави щодо забезпечення інтересів і прав осіб, котрі належа_

ли до представників пануючої нації або до деяких її верств. Вперше

питання про права громадян постало з прийняттям 1215 р. Великої

хартії вільностей. Однак, про обов’язок держави щодо захисту прав

своїх громадян, почали вести розмову з часів конституціонування так

званих буржуазно_демократичних прав. Ця проблема набула особли_

вого значення для сучасного суспільства у другій половині XX ст., коли

філософія правової держави і вживання її елементів та і дійових ознак

почала реалізуватися у державному будівництві країн, з’єднаних єди_

ною метою: створити цивілізовану світову спільноту рівноправних

вільних людей та націй.

Конституція України серед норм, в яких викладено основи конc_

титуційного ладу Української держави (розділ І Основного Закону),

містить положення про те, що людину, її життя і здоров’я, честь і

гідність, недоторканість і безпеку в Україні визнано найвищою со_

ціальною цінністю; а права і свободи людини та їх гарантії визначають

зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення

прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3). У той же

час цілий окремий розділ Основного Закону України («Розділ II. Пра_

ва, свободи та обов’язки людини і громадянина») присвячено остан_

ньому. Все це переконливо свідчить про те велике значення, що його

надає Українська держава правам і свободам людини і громадянина,

гарантіям їх реалізації, обов’язкам людини і громадянина, загалом

їхньому правовому становищу.

Статус особи і громадянина — це сукупність їхніх прав, свобод і обо_

в’язків, встановлених чи визнаних державою. Як і будь_який інший

219

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

конституційний інститут, інститут прав, свобод і обов’язків людини та

громадянина побудований на певних засадах, в його основу законода_

вець заклав відповідні принципи. Серед них, насамперед, виділяється

принцип рівності. Він полягає у тому, що всі люди є вільні та рівні у своїй

гідності та правах; громадяни мають рівні права і свободи; громадяни

рівні перед законом; що не може існувати привілеїв (пільг) чи якихось

обмежень у реалізації своїх прав, свобод через приналежність до раси,

політичні, релігійні та інші переконання, стать, етнічне чи соціальне

походження, майновий стан, мову, місце проживання, колір шкіри або

інші ознаки; у рівності прав жінки і чоловіка, що забезпечено рівними

можливостями у громадсько_політичній чи культурній діяльності, у

здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї, а

також спеціальними заходами, спрямованими на охорону праці та здо_

ров’я жінок, правовим захистом, матеріальною і моральною підтрим_

кою материнства та дитинства тощо.

Серед інших засад правового статусу людини і громадянина, зак_

ладених в Основному Законі держави, можна також назвати принцип

невідчуженості та непорушності прав, принцип єдності прав, свобод та

обов’язків людини та громадянина, принцип гарантованості прав та сво:

бод людини та громадянина, які також мають відповідний виклад у по_

ложеннях Конституції України.

Відповідно до чинного законодавства, громадянство України — пра_

вовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв

у їх взаємних правах та обов’язках (Закон України «Про громадянство

України» від 18 січня 2001 р.). Громадянами України є: усі громадяни

колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності Украї_

ни (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України; осо_

би, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших

переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового

стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент на_

брання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 ли_

стопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших дер_

жав; особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13

листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР

зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено запис «гро_

мадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батька_

ми в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли по_

вноліття; особи, які набули громадянства України відповідно до законів

України та міжнародних договорів України.

220

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

Громадянство України набувається:

– за народженням;

– за територіальним походженням;

– внаслідок прийняття до громадянства;

– внаслідок поновлення у громадянстві;

– внаслідок усиновлення;

– внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

– внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздат_

ною, опіки;

– у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох

батьків дитини; внаслідок встановлення батьківства;

– за іншими підставами, передбаченими міжнародними договора_

ми країни (ст. 6 Закону України).

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотан_

нями прийняті до громадянства України. Умовами прийняття до грома_

дянства України є: визнання і дотримання Конституції України та за_

конів України; зобов’язання припинити іноземне громадянство або

неперебування в іноземному громадянстві; безперервне проживання

на законних підставах на території України протягом останніх п’яти

років (ця умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з гро_

мадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в

Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в

Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України

понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті); от_

римання дозволу на постійне проживання в Україні; володіння дер_

жавною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування

(ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі,

глухі, німі); наявність законних джерел існування.

До громадянства України не приймається особа, яка: вчинила зло_

чин проти людства чи здійснювала геноцид; засуджена в Україні до

позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або знят_

тя судимості); вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано

законодавством України тяжким злочином. Законодавством чітко виз_

начені підстави припинення громадянства України: внаслідок виходу

з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України; за

підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

В Основному Законі України закладено конституційні засади інсти_

туту українського громадянства. До них належать такі положення:

в Україні існує єдине громадянство (ст. 4 Конституції України,

ст. 2 Закону України «Про громадянство України»), відповідно — при

221

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

набутті українського громадянства обов’язковою є відмова від іно_

земного громадянства;

громадяни України не можуть бути позбавлені громадянства і

права змінити громадянство. Чинне законодавство передбачає підста_

ви набуття та припинення громадянства України. Законодавством чітко

визначені і підстави припинення громадянства України: у разі виходу

з громадянства України; внаслідок втрати громадянства України (гро_

мадянство України втрачається внаслідок вступу особи на військову

службу, у службу безпеки, у поліцію, органи юстиції або інші органи

державної влади та управління в іноземній державі без згоди на те дер_

жавних органів України; якщо громадянство України набуто внаслі_

док свідомого подання неправдивих відомостей або фальшивих доку_

ментів; якщо особа, котра перебуває за межами України, не стала на

консульський облік протягом п’яти років; за підставами, передбачени_

ми міжнародними договорами України;

громадянин України не може бути вигнаний за межі України або

виданий іншій державі (ч. 2, ст. 25 Конституції України);

Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які пе_

ребувають за її межами (ч. 3, ст. 25 Конституції України). Конститу_

цією України закріплено широкий спектр прав та свобод людини та

громадянина.

Права та свободи людини та громадянина за Конституцією України:

– кожна людина має незаперечне право на життя; ніхто не може бу:

ти свавільно позбавлений життя, кожен має право захищати своє жит:

тя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань

(ст. 27 Конституції України);

– кожен має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при

тому не порушено прав і свобод інших людей (ст. 23);

– кожен має право на повагу його гідності: ніхто не може бути підда:

ний катуванню, жорстокому, нелюдському чи такому, що принижує його

гідність, покаранню або поводженню (ст. 28);

– кожна людина має право на недоторканість, тобто ніхто не може

бути заарештований або утримуваний під вартою інакше як за рішенням

суду (ст. 29);

– кожна людина має право на недоторканість житла, тобто —

проникнення в житло чи інше володіння особи, проведення в них огляду

чи обшуку без наявності мотивованого рішення суду є протиправними

(ст. 30);

– кожному гарантована таємниця листування, телефонних розмов

(ст. 31), телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);

222

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

– ніхто не може втручатися в особисте та родинне життя людини,

заборонено збирання, зберігання і використання конфіденційної інформації

про особу без її згоди (ст. 32);

– кожен, хто перебуває на території України на законних підставах,

має право вільно обирати місце проживання, свободу пересування, право

вільного покидання території України та повернення в Україну в будь:який

час (ст. 33);

– усі громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадян:

ства, які перебувають на території України, мають право на свободу

світогляду та віровизнання (ст. 35);

– право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські орга:

нізації, на участь у професійних спілках (ст. 36);

– право на участь в управлінні державними справами, у всеукраїнсь:

ких та місцевих референдумах, виборче право при обранні державних

органів та органів місцевого самоврядування (ст. 38);

– право збиратися мирно без зброї і проводити збори, мітинги, демон:

страції (ст. 39);

– кожен має право надсилати в державні органи влади й управління,

органи місцевого самоврядування, до посадових і службових осіб цих органів

індивідуальні чи колективні письмові звернення (заяви, скарги, пропозиції).

Конституція України закріплює для кожного право приватної влас_

ності як непорушне. Ст. 41 Конституції передбачає, що кожен має право

володіти, користуватись та розпоряджатись своєю власністю, резуль_

татами інтелектуальної, творчої власності. Ніхто не може бути протип_

равне позбавлений права власності. Кожен має право на підприємниць_

ку діяльність, працю (ст. 42, 43), на житло (ст. 47), на достатній для себе

і своєї сім’ї життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров’я (ст. 49), на

забезпечення життя і здорове довкілля (ст. 50), на освіту (ст. 53) тощо.

Для тих, хто працює, Конституцією України окремо передбачено пра_

во на страйк і право на відпочинок (ст. 44, 45). Громадяни України ма_

ють також право на соціальний захист (ст. 46).

Громадянам України гарантовано свободу літературної, мистець_

кої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності,

їхніх авторських прав, що виникають у зв’язку з різними видами інте_

лектуальної діяльності (ст. 54).

Кожному гарантоване право на оскарження в суді рішень, дій чи

бездіяльності органів влади, органів місцевого самоврядування, поса_

дових і службових осіб (ст. 55). Кожен має право на правову допомогу,

кожному гарантовано право знати свої права і обов’язки (ст. 57, 59);

кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів

місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої

223

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів влади, органів

місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні

ними своїх повноважень (ст. 56).

Обов’язки людини та громадянина за Конституцією України:

– захист Вітчизни;

– захист незалежності та територіальної цілісності України;

– шанування державних символів України;

– обов’язок не чинити шкоди природі, культурній спадщині;

– обов’язок відшкодовувати завдані збитки;

– обов’язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, вста:

новлених законом (при тому всі громадяни щорічно зобов’ язані подавати

до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майно:

вий стан та доходи за минулий рік);

– обов’язок неухильно дотримуватись Конституції та законів Ук:

раїни;

– обов’язок не посягати на права та свободи, честь і гідність інших

людей (ст. 65—68).

Окреме положення містить Конституція України щодо обов’язку

військової служби: «Громадяни відбувають військову службу відповідно

до закону (ч. 2, ст. 65). Так, відповідно до Закону України «Про загаль:

ний військовий обов’язок і військову службу» військова служба є почес_

ним обов’язком кожного громадянина, особливим видом державної

служби, пов’язаної з виконанням громадянином України загального

військового обов’язку та службою на конкурсно_контрактній основі у

Збройних Силах України та інших військах, створених відподвідно до

законодавства України.

Встановлено такі види військової служби: строкова військова служ_

ба; військова служба за контрактом на посадах солдатів і матросів, сер_

жантів і старшин; військова служба для жінок за контрактом на поса_

дах солдатів і матросів, сержантів і старшин, прапорщиків та мічманів,

офіцерського складу; військова служба за контрактом на посадах пра_

порщиків та мічманів; військова служба за контрактом курсантів (слу_

хачів) військово_навчальних закладів і студентів кафедр військової

підготовки (факультетів військової підготовки, відділень військової

підготовки) вищих цивільних навчальних закладів; військова служба

за контрактом офіцерського складу.

Загальний військовий обов’язок встановлено для забезпечення ком_

плектування Збройних Сил України, Внутрішніх військ України, Служ_

би безпеки України, Прикордонних військ України, Цивільної оборо_

ни України та інших військових формувань, створених відповідно до

224

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

законодавства України, а також підготовки населення до захисту Ук_

раїни. Загальний військовий обов’язок охоплює підготовку громадян

до військової служби; приписку до призовних дільниць; призов на

військову службу; проходження за призовом або добровільно військо_

вої, альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обо_

в’язку в запасі; дотримання правил військового обліку.

Громадяни України, придатні до проходження військової служби

за станом здоров’я та віком, зобов’язані: прибувати за викликом

військового комісаріату для приписки до призовних дільниць, проход_

ження і медичного огляду, скерування на підготовку для одержання

військової спеціальності, призову на військову службу або збори; про_

ходити підготовку до військової служби, військову службу і виконува_

ти військовий обов’язок у запасі; виконувати правила військового об_

ліку.

Загальний військовий обов’язок не поширюється на іноземних гро_

мадян і осіб без громадянства, які постійно проживають на території

України.

225