§ 2. ОСНОВНІ ПРАВА ЛЮДИНИ: ПОНЯТТЯ, КЛАСИФІКАЦІЯ, ТЕНДЕНЦІЇ

У слов’янських мовах словом «право» позначається поняття, яке

відображає різні соціальні явища. Явище, що виникає й існує незалеж_

но від держави, має загальносоціальну природу, є загальносо_ціальним

феноменом. В іншому розумінні право — це наслідок виключно дер_

жавної діяльності, втілення її волевиявлення. Враховуючи Це, необхід_

но розрізняти відповідно право загальносоціальне і право, що цілком

залежить від держави.

* Загальносоціальне право — це певні можливості суб’єктів суспільно:

го життя, які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства і

мають бути загальними та рівними для всіх однойменних суб’єктів.

Залежно від виду носіїв цих можливостей розрізняють права люди_

ни; права сім’ї, нації, народу або іншої соціальної спільноти чи групи,

права громадських об’єднань, трудових колективів, а відтак — і права

людства.

* Основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні

для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах; об’єктивно

визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духов:

ним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей.

Розрізняють чотири підходи до проблеми правового статусу люди_

ни і громадянина.

Колективний підхід надає пріоритет не особистості, а колективу (сус_

пільству, класам, об’єднанням); при такому підході головними є со_

206

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

ціально_економічні права, при чому розрізняються права громадян (лю:

дей) та права трудящих.

Другий підхід закріплений у мусульманському праві, де статус особи

визначається шаріатом; людина тут не має права розпоряджатися со_

бою на власний розсуд, а її дії мають підпорядковуватися волі Аллаха;

акцент робиться не на правах, а на обов’язках особи перед Аллахом та

громадою правовірних мусульман.

Племінний підхід зберігся у країнах Тропічної Африки, де основним

джерелом права є звичаєве права; права людини тут не реалізуються

окремо від племені.

Ліберальний підхід виходить із того, що кожна людина від моменту на_

родження наділена природою невід’ємними правами, обмеження яких до_

пустиме лише у зв’язку зі забезпеченням охорони суспільного ладу, пра_

вопорядку, прав і свобод інших громадян, запобігання насильству тощо.

У юридичній науці є два головні напрями визначення суті прав і

свобод людини — природно_правовий і позитивістський.

• Природно_правовий напрям. Він розглядає людину як таку, що має

невід’ємні природні права, дані їй від народження. Ці права не залежать

від волі держави. Основою цього напряму є природно:правова концепція,

яка вважає головним принцип свободи невід’ємність та невідчужуваність

прав людини. Держава повинна не лише визнавати ці права, але й охоро:

няти їх від будь:яких посягань.

• Позитивістський напрям. Він підходить до прав людини як до вар:

тості, що встановлюється державою як верховною силою, наділеною пра:

вом розпоряджатися долями індивідуумів на власний розсуд.

Характеристика основних прав людини

􀃂 це певні свободи людини, тобто її можливості діяти певним чином

або ж утримуватися від тих чи інших вчинків для того, щоб забезпечити

своє нормальне існування, свій розвиток, задоволення тих потреб, що

сформувались. Причому, якщо йдеться саме про основні права, то це як_

раз і є ті можливості, без яких людина не може нормально існувати. Ясна

річ, що поняття «нормального існування» тісно пов’язане з біологічною й

соціальною обґрунтованістю потреб людини, які самі, будучи результа_

том її історично_природного та соціального розвитку, не є незмінними;

􀃂 зміст і обсяг можливостей людини залежить в першу чергу від мож_

ливостей всього суспільства, тобто, насамперед, (хоч і не тільки) від рівня

його економічного розвитку. З цього погляду права людини є явищем соц_

іальним, породженим самим суспільством;

207

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

􀃂 ці можливості за своїми основними, «стартовими» показника_

ми, мають бути рівними, однаковими для всіх людей. Лише тоді вони є

правові (від слів «правильний», «справедливий», «праведний»).

􀃂 вони не повинні відчужуватися, кимось відбиратися або обме_

жуватися, не можуть бути предметом «дарування» з боку держави чи

певної організації, а також особи.

У різноманітних законодавчих актах (зокрема, міжнародно_право_

вих), у науковій та публіцистичній літературі часто вживається вислів

«права і свободи людини». Проте, відмінність між правами та свобода_

ми як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями

(якщо не вважати їх тотожними) ще не з’ясована на загальнотеоретич_

ному рівні. Тому термін «права» і термін «свободи» переважно вжива_

ють як «свободи». Якщо зміст поняття «права людини» розкривається

тут через філософську категорію «можливості», то така його інтерпре_

тація, напевне, включає в себе і поняття «свобод людини».

Сучасне вчення про свободу ґрунтується на таких основних

положеннях:

– Усі люди вільні від народження і ніхто не має права відчужувати

їхні природні права. Забезпечення й охорона цих прав є головним при_

значенням держави. Основа свободи є рівність можливостей для усіх;

– свобода полягає в можливості робити все, що не завдає шкоди

іншим і загальному благу. Отже, свобода людини не може бути абсо_

лютною, вона обмежена правами і свободами інших людей, принци_

пами моралі, інтересами загального добробуту;

– межі свободи може визначати тільки закон, який є мірою свобо_

ди; усе, що не заборонене, те дозволене. Частина дозволеного визна_

чається через права людини. Закріплення прав потрібне для того, щоб

допомогти людині усвідомити свої можливості.

Розуміння прав людини як її певних можливостей зустрічаємо у

деяких правників_суспільствознавців. Щодо інших інтерпретацій по_

няття «права людини» у сучасній науковій літературі, то у найзагаль_

нішому вигляді їх можна звести до таких позицій:

– певним чином внормована її свобода;

– певні її потреби чи інтереси;

– її вимоги щодо надання певних благ, адресовані суспільству, дер_

жаві, законодавству;

– особливий вид (форма існування, спосіб прояву) моралі.

Усі ці тлумачення (крім першого) відображають, на нашу думку,

досить суттєві, проте не онтологічні «статуси» цього феномена. І тільки

208

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

категорія можливості (свободи) дозволяє найбільш адекватно відобра_

зити саме онтологічну соціальну сутність прав людини.

Отже, права людини захищають гідність людини у різних сферах її

діяльності. Тому їх можна розділити на різні категорії.

Звернемося, насамперед, до прийнятих у 1966 р. Міжнародних пактів

про права «соціальні, економічні і культурні», а також про права «грома_

дянські і політичні». Видова класифікація, відображена у цих назвах, хоч

і становила на той час значний крок уперед, зараз вже навряд чи видається

взірцевою з точки зору суспільної науки і не завжди здатна задовольни_

ти праворегулятивну практику. Зокрема, не можна стверджувати, що всі

права людини є соціальними як за змістом, так і за способами їх здійснен_

ня, оскільки вони обумовлені соціумом, суспільством. З цієї точки зору,

несоціальних прав людини (особи) взагалі існувати не може. Що ж до

так званих громадянських прав, то таке поняття (і такий термін) при_

родним чином пов’язується з правами саме громадян (громадян тієї чи

іншої держави, тобто не всіх, не будь_яких людей). А тому зазначене по_

няття не є тотожним поняттю персональних прав людини.

Кожна країна світу, яка взяла на себе обов’язки виконувати міжна_

родні конвенції, в тому числі щодо прав людини, повинна керуватися

принципами та нормами цих угод у своєму внутрішньому законо_

давстві. Так, у зверненні Верховної Ради України «До парламентів і на:

родів світу» від 5 грудня 1991 р. проголошується: «Україна будує демок:

ратичну, правову державу, першочерговою метою якої є забезпечення прав

і свобод людини. З цією метою Україна буде неухильно дотримуватися норм

міжнародного права, керуючись Загальною декларацією прав людини,

міжнародними пактами про права людини, які Україна ратифікувала, та

іншими відповідними міжнародними документами. Україна готова при:

єднатись до європейських інституцій з прав людини, в тому числі до Євро:

пейської конвенції про права людини»1.

Вищесказане стосується, зокрема, й категорії прав людини, що вне_

сені до Конституції України (розд. II), текст якої відтворює назви видів

прав, що використані у згаданих міжнародних пактах, і доповнює цей

перелік назвами інших категорій прав.

Права людини розрізняються й за часом виникнення, з чого похо:

дить термін «покоління прав людини».

– Під першим поколінням прав людини розуміють традиційні лібе_

ральні цінності, які були сформульовані у процесі здійснення буржуаз_

1 Відомості Верховної Ради України. —1991 р.— № 8

209

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

них революцій, а потім конкретизувалися та розширилися в практиці,

законодавстві демократичних держав. До них належать: право на сво_

боду думки, совісті, право на рівність перед законом, право на життя,

свободу, безпеку особи тощо.

– Друге покоління прав людини (т. зв. позитивні права) сформувалися

в ході боротьби людей за поліпшення економічного становища, підви_

щення культурного статусу. До них відносяться: право на працю і

вільний вибір роботи, соціальне забезпечення і відпочинок, захист ма_

теринства та дитинства та ін.

– Третє покоління почало формуватися після завершення Другої

світової війни. До них відносять: право на розвиток, мир, здоров’я, без_

печне довкілля, спільну спадщину людства та ін.

Класифікувати основні права можна, насамперед, за характером тих

потреб людини, що забезпечуються цими правами. Тоді пропонована

класифікація матиме такий вигляд:

􀃂 фізичні, життєві права — це можливості людини, необхідні для її

фізичного існування, для задоволення біологічних і матеріальних по_

треб (зокрема, права на життя; фізичну недоторканість; вибір місця

проживання; безпечне природне середовище; житло; належний рівень

матеріального забезпечення; власність на предмети споживання; ме_

дичне обслуговування та інші види соціального забезпечення);

􀃂 персональні права — це можливості збереження прояву розвит_

ку і захисту морально_психологічної індивідуальності людини, її світог_

ляду та духовності (зокрема, права на ім’я, честь і гідність; свободу сум_

ління; переконань та їх прояву і поширення);

􀃂 культурні (гуманітарні) права — це можливості доступу до ду_

ховних здобутків людства, їх засвоєння, використання та участі у по_

дальшому їх розвитку (зокрема, права на освіту та виховання; користу_

вання надбаннями культури і мистецтва; наукову, технічну і художню

творчість; авторство);

􀃂 економічні права — це можливості людини реалізовувати свої

здібності і здобувати засоби до існування, беручи участь у виробництві

матеріальних та інших благ (зокрема, права на власність щодо засобів

виробництва; здобуття професії; вибір та здійснення трудової або іншої

діяльності; сприятливі умови та справедливу оплату праці; відпочинок

і дозвілля);

􀃂 політичні права — це можливості людини брати участь у держав_

ному і громадському житті, впливати на діяльність різноманітних дер_

жавних органів, а також громадських обє’днань політичного спряму_

вання (зокрема, права на громадянство та правосуб’єктність; участь у

210

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

формуванні представницьких органів державної влади та місцевого са_

моврядування; участь у державному управлінні суспільством; участь у

створенні і діяльності громадських об’єднань; державний захист від по_

рушень прав і свобод людини);

􀃂 можна виділити з цієї класифікації й інші групи прав, зокрема,

екологічні.

Не заперечуючи принципу неподільності та взаємозалежності усіх

груп основних прав людини, не можна вважати, що всі вони є цілком

рівноцінними для існування й розвитку людини. Отже, послідовність

їх викладу не повинна бути довільною, випадковою — вона має так чи

інакше відображати певну нерівнозначність тих або інших прав людини.

Крім наведеної класифікації, всі права людини можна розподіляти

на певні види також і за іншими критеріями, а саме:

• за значенням для їх носія — основні (безумовно необхідні для його

існування та розвитку) і неосновні (які не є життєво необхідними);

• за характером, способом здійснення — активні (свобода «для», тобто

для вчинення активних дій) і пасивні (свобода «від», тобто від втручан_

ня, перешкоджання з боку інших суб’єктів);

• за суб’єктивним складом здійснення — індивідуальні (здійснюються

лише одноособовими діями, наприклад, право на свободу власних пере_

конань, на виховання своєї дитини) і колективні (можуть бути реалізо_

вані лише спільними діями групи носіїв права, наприклад, право на утво_

рення громадських об’єднань, проведення мітингів, зборів, демонстрацій).

Щодо окремих груп людей — дітей, жінок, етнічних, національних,

мовних, релігійних меншин та ін. — міжнародне співтовариство задек_

ларувало низку своєрідних, додаткових прав, які конкретизують або

доповнюють основні права людини. Зупинимося коротко лише на де_

кількох різновидах таких «специфічних» прав.

Основні права дитини

Люди у віці до 18 років згідно з міжнародно_правовими критеріями

є неповнолітніми і тому належать до «дітей» (ст.1 Конвенції про права

дитини, прийнятої ООН у 1989 р.; за 10 років до того ООН проголоси_

ла Декларацію прав дитини).

Для цієї категорії суб’єктів зміст значної частини основних прав

людини нічим не відрізняється від прав повнолітніх («дорослих») осіб.

Інша ж група таких прав певним чином специфікується, конкретизуєть_

ся щодо змісту (наприклад, право на розвиток). Крім того, дітям нале_

жать ще й особливі, додаткові можливості, зафіксовані зазначеною

211

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

Конвенцією в усіх «змістовних» різновидах прав. Зокрема виділяються

серед прав:

• фізичних — права на першочерговість захисту та допомоги, здоро_

ве зростання, неприпустимість таких кримінальних покарань, як смер_

тна кара і довічне тюремне ув’язнення;

• особистісних ________— права на знання своїх батьків та нерозлучення з

ними (сімейні зв’язки), виховання;

• культурних — право на відповідні ігри, розважальні заходи;

• економічних — право не бути залученим до роботи до досягнення

певного віку;

• політичних — права не призиватись на державну військову службу

до 15 років, на захист з боку держави від недбалого і брутального, жор_

стокого поводження, експлуатації та розбещення.

Спеціальним органом всесвітнього співтовариства по спостережен_

ню і контролю за дотриманням прав дитини, закріплених у згаданій

Конвенції (Україна приєдналася до неї у 1991 р.), є Комітет ООН з прав

дитини.

Основні права людства

Основні права людства — це певні можливості людства, які необхідні

для його існування та розвитку як єдиного, цілісного суб’єкта світової

історії — носія земної цивілізації — й об’єктивно зумовлені станом со:

ціального і природного середовища.

До них можна віднести, зокрема,

– право на безстрокове існування людства (право на безсмертя);

– мир;

– відродження та збереження гармонії з природою (право на еко_

логічну безпеку);

– збереження, використання і розвиток загальнолюдських матері_

альних і духовних цінностей (культурних, духовних, наукових та інших

надбань);

– відкрите море і його корисні копалини;

– антарктичний простір;

– користування космічним простором.

Викладене тут свідчить, що запропонована вище загальна класифікація

основних прав людини, в основу якої покладено різноманітні потреби

останньої, «спрацьовує» і щодо своєрідних прав певних суб’єктів.

Права людини і громадянина, якими б об’ємними вони не були,

все ж не є безмежними, абсолютними, оскільки їх використання не

212

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

повинно завдавати шкоди іншим людям, суспільству в цілому. Це за_

стереження міститься і в Загальній декларації прав людини (1948 р.):

«При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати

тільки таких обмежень, які встановлені законом лише з метою забезпе:

чення належного визнання прав поваги та свобод інших, забезпечення

справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в

демократичному суспільстві» (ст.29. п.2). Становище людини в

суспільстві, її можливості, її громадянство визначаються не тільки її

правами, а й обов’язками. Використання людиною своїх прав водно_

час передбачає її обов’язок захищати, зміцнювати ці права — заради

себе самої і заради інших.

Сьогодні громадяни України нерідко неправильно розуміють цю

рівність і занадто часто користуються правами, ігноруючи обов’язки.

Обов’язок — це необхідність певної поведінки, обумовленої конкрет_

ними історичними потребами існування суспільства.

Демократичний уряд, обраний громадянами і підзвітний їм, не

тільки не ворожий правам особи, а й захищає їх. Саме для того, щоб

зміцнити свої права, громадяни у демократичному суспільстві прий_

мають на себе обов’язки і виконують їх. Так само як і права людини,

основні юридичні обов’язки фіксуються в Конституції та інших зако_

нах держави.

Класифікація основних обов’язків людини відповідає, в основно_

му, наведеній вище класифікації її основних прав.

Обов’язки людини:

􀃂 фізичні (напр., утримувати і захищати своїх неповнолітніх дітей);

􀃂 особистісні (напр., поважати честь, гідність, сумління, думки і

погляди людей або їхніх спільностей; виховувати своїх дітей);

􀃂 культурні (напр., дбайливо ставитися до пам’яток історії людст_

ва);

􀃂 економічні (напр., віддавати частину індивідуального прибутку,

доходу на загальносуспільні потреби);

􀃂 політичні (напр., протистояти насильству, вдаватися тільки до

мирних засобів задоволення своїх політичних інтересів).

Отже, користування правами та свободами людиною, громадяни_

ном, здійснення їх є невід’ємним від виконання обов’язків, законодавче

закріплених державою. Однак відповідальність за невиконання низки

213

Розділ ХІ. Права, свободи та обов’язки людини та громадян

обов’язків не передбачена, тоді як питання про відповідальність за по_

рушення прав та обов’язків особою має найважливіше практичне зна_

чення. Зрозуміло, що без визначення конкретної відповідальності по_

садових осіб, органів влади та окремих громадян права людини пере_

творюються у словесну декларацію. Для того, щоб вони стали

реальністю, необхідна ціла система гарантій.

Гарантії суб’єктивних прав поділяються на економічні, ___________політичні,

ідеологічні (загальні) та юридичні.

Економічні гарантії — це сукупність економічних факторів, які спри_

яють повній і безперешкодній реалізації суб’єктивних прав (ринкова

економіка, досконала система економічних відносин і т. п.).

Політичні гарантії — це сукупність політичних факторів суспільно_

го і державного життя, що забезпечують повну і безперешкодну їх реа_

лізацію (компроміс, толерантність, політична система суспільства,

гласність).

Ідеологічні гарантії — це сукупність ідеологічних і світоглядних прин_

ципів, що обумовлюють першочергові цінності суб’єктивних прав і їх

безперешкодну реалізацію.

Юридичні гарантії — це сукупність тих правових інститутів, що за_

безпечують можливість реалізації суб’єктивних прав, а також захища_

ють і охороняють їх від будь_яких обмежень і порушень. Гарантією ре_

альності прав, свобод та обов’язків людини і громадянина виступає

Конституція України, яка закріплює норми про права, свободи та

обов’язки людини і громадянина. Усе це закладає фундамент розвитку

інституту основних прав людини.

Тенденції розвитку інституту основних прав людини

Сучасна практика свідчить про поступову (хоч і не безперешкод_

ну) глобалізацію та інтенсифікацію процесу міжнародного забезпечен_

ня і захисту основних прав людини.

Аналіз зазначеного процесу дозволяє констатувати у найзагальнішій

формі такі прояви й тенденції:

􀃂 якомога ширше запровадження у суспільну свідомість населен_

ня різних країн уявлення про те, що саме людина є первинним, голов_

ним суб’єктом права (а не спільнота, об’єднання, організація тощо);

􀃂 універсалізація концепції прав людини, поширення її на дедалі

більшу кількість держав;

􀃂 поширення принципу правової рівності на ширше коло людей у

різних державах;

214

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

􀃂 збільшення «каталогу» прав людей (як результат зростання їхніх

потреб), якому, проте, не завжди відповідають реальні можливості за_

доволення деяких прав (тобто у деяких випадках права людини «дост_

роково», випереджуючи фіксуються у законодавстві);

􀃂 утворення та розгортання діяльності неурядових (громадських

та інших) організацій із питань захисту прав людини, державна підтрим_

ка таких правозахисних організацій;

􀃂 об’єктивне інформування світової громадськості про стан дот_

римання прав людини у різних державах;

􀃂 поширення верховенства норм міжнародного права щодо норм

внутрішньодержавного законодавства з питань прав людини;

􀃂 збільшення кількості країн, які допускають наддержавний (між_

народний) контроль за станом дотримання прав людини;

􀃂 підвищення ефективності міжнародних контрольних механізмів

щодо захисту прав людини.

Зазначені тенденції, гадаємо, якраз і мають враховуватись при за_

гальній оцінці сучасного стану законодавства з питань прав людини та

громадянина в нашій державі. У цьому, мабуть, полягає один із шляхів

забезпечення наукової обґрунтованості становлення сучасної гуман_

ної правової системи України.