ДЕРЖАВИ

Питання про поняття і сутність держави завжди було і залишається

в центрі уваги філософів і юристів всіх країн і народів. Неоднозначним

є і відношення до цього явища – від захоплюючи позитивного до відвер_

то негатиного.

Держава навіть і в наших часах викликає іноді жах і тремтіння. Дер_

жава — це своєрідний звір (Левіафан), як прозвав її Т. Гоббс, що підко_

ряє собі всі існуючі структури. «Державою зветься, — говорить Ф.В.

Ніцше, — найхолодніше з усіх холоднокровних чудовиськ. Воно також

холоднокровно бреше, і ця брехня, мов те гадюччя, повзе з його вуст:

«я — держава, я — народ». «Та погляньте, браття, — проводить він далі,

— туди, де кінчається держава! Чи ж не бачите ви райдуги і мосту до

надлюдини?»1.

Справді, держава, вдаючись до смертної кари, здійснює те, від чого

кров холоне в людських жилах: вона планомірно й методично вчиняє

убивства. Держава — це несправедливі війни, що призводять до підко_

рення й поневолення малосилих і дрібних народностей великими і

могутніми націями. Держава завжди спирається на силу і ставить її над

усе; являючи собою втілення сили, вона вимагає від усіх схилитися пе_

ред нею.

Та чи справді держава створена та існує для того, щоб гнітити,

мучити й визискувати поодиноку особистість? Чи справді перелічені

вище такі відомі нам риси державного життя є суттєвою і не_

від’ємною її прикметою? Ми повинні щонайрішучіше відповісти

негативно на ці питання. Насправді все культурне людство живе в

державних спільностях. Культурна людина і держава— це два понят_

тя, що навзамін доповнюють одна одну. Зрозуміло, що люди ство_

рюють, оберігають і боронять свої держави не для взаємної наруги,

гноблення та винищення. Інакше держави давно порозпадалися б і

припинили своє існування. Ніколи держава не могла довго існувати

тільки насильством і гнобленням. Наставала доба реформ, і держава

виходить на широку дорогу здійснення своїх справжніх завдань та

істинних цілей.

1 Див.: Ницше Ф. Так говорил Заратустра: Книга для всех и ни для кого // Ницше

Ф. Сочинения: в 2_х т. – М., 1990. – Т.2. – С.35,37.

69

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

У чому ж, одначе, справжні завдання та істинні цілі держави? Вони,

на нашу думку, полягають у здійсненні солідарних інтересів людей. За

допомогою держави здійснюється те, що потрібне, дороге та цінне всім

людям. Що сутність держави справді у відстоюванні солідарних інте_

ресів людей, це дається взнаки навіть в ухилах держави від її істинних

цілей. Загальне добро — ось та формула, що в ній стисло виражено зав_

дання та цілі держави1.

Сприяючи зростанню солідарності між людьми, держава ошляхет_

нює і підносить людину. Вона дає їй змогу розвивати кращі сторони своєї

природи і здійснювати ідеальні цілі. У цій ролі ошляхетнення та підне_

сення людини і полягає істинна сутність й ідеальна природа держави.

Вищенаведеним судженням Гоббса, Ніцше слід протиставити дум_

ки філософів_ідеалістів усіх часів. З_поміж них Платон та Аристотель

мали за мету держави гармонію суспільних відносин і справедливість.

Фіхте визнавав державу як найповніше здійснення людського «я», ви_

щий емпіричний прояв людської особистості. Гегель убачав у державі

найдосконаліше втілення світової ідеї з притаманним їй саморозкві_

том. Для нього держава є «дійсність моральної ідеї», і тому він навіть

називав її земним богом2.

Звісно, думки Платона, Арістотеля, Фіхте та Гегеля більше показу_

ють вдумливе, проникливе ставлення до держави, ніж думки Гоббса,

Ніцше. На нашу думку, ці два різні погляди на державу відповідають

двом різним типам держав. Керуючись цими точками зору, держава

перш за все постає перед кожною людиною в якості форми суспільст_

ва. Вона пов’язана з системою суспільних відносин людей, співіснує в

їх свідомості і діяльності, сприяє організації життя, в тому числі еконо_

мічному, на відповідній (своїй) території. До речі, це визнавалось дав_

но: держава, зазначалось ще в 1905 році, є «союз членів соціальних груп,

який базується на принципі справедливості, під відповідною їй вер_

ховною владою»3.

Держава — це засіб суб’єктивного вирішення об’єктивних супереч_

ностей, адже розв’язуються вони, як правило, з позицій того соціаль_

ного суб’єкта, представники якого володіють державною владою.

Держава — це політико:територіальна, суверенна організація політич:

ної влади більшості населення або частини суспільства, що має спеціаль:

1 Див.: Кистяковский Б.А. Социальные науки й право. – М., 1916. – С.563.

2 Див.: Гегель Г. В. Ф. Философия права. – М., 1990. – С. 279.

3 Див.: Тихомиров Л.А. Монархическая государственность. – СПб., 1992. – С.31.

70

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

ний апарат управління і примусу, здатна надавати своїм велінням загаль:

нообов’язкового характеру, здійснює керівництво і управління загально:

суспільними справами і виступає як суб’єкт міжнародних відносин.

Коментуючи запропоноване визначення (так само, як і інші

дефініції, воно не може претендувати на вичерпне висвітлення всіх ас_

пектів того явища, що відображається поняттям держави), слід уясни_

ти сутність деяких важливих його моментів.

По_перше, виникнення та існування держави зумовлене, на наш

погляд, будь_яким соціальним (не біологічним) розшаруванням сус_

пільства, його розподілом на ті чи інші частини, які поряд зі спільними

загальносоціальними та загальнолюдськими мають також і свої особ_

ливі, а нерідко й протилежні потреби, інтереси. Певний період у юри_

дичній науці країн колишнього соціалістичного табору панували уяв_

лення про державу, що походили від ідеї класового устрою суспільства.

Розподіл суспільства тільки на класи (у соціально_економічному, тра_

диційно_марксистському розумінні цього поняття) — хоча й найбільш

суттєва причина виникнення держави, проте не єдино можлива. Вона

може сполучатися, «переплітатися» з поділом суспільства, скажімо, на

етнічні групи та інші соціальні «підрозділи» (які, проте, як і «чисті»

класи) посідають здебільшого неоднакове становище у системі сус_

пільного виробництва. Отже, будь_яка соціальна неоднорідність сус_

пільства зумовлює виникнення держави.

Такий підхід аж ніяк не заперечує, не виключає класового пояснен_

ня держави, однак і не зводиться тільки до нього.

По_друге, хоча поняття «більшості населення» визначити практич_

но неможливо, кожному зрозуміло, що йдеться про найвпливовішу

соціальну групу, вплив якої може знаходити вияв у різних сферах сусп_

ільних відносин і здійснюватись у різних формах.

По_третє, запропонована дефініція чітко фіксує, що саме держава

покликана вирішувати загальносуспільні питання, організовувати за_

доволення загальносоціальних потреб. Окрім неї, здійснити це неспро_

можна жодна інша організація. Сьогодні однією з таких найперших

потреб є забезпечення повної єдності суспільства як цілісного соціаль_

ного організму. Остання обставина і зумовлює узгоджувальну «консен_

сусну» місію держави, при виконанні якої вона може виступати вираз_

ником інтересів не тільки більшості населення, але й усього суспіль_

ства. Проте, якщо ми будемо обмежуватись тільки цією суттєвою

властивістю, класифікацію держав за їх соціальною сутністю здійсни_

ти не вдасться.

Все це знаходить відображення у законодавстві ряду цивілізованих

держав Заходу, в тому числі і в Конституції України.

71

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

Зміст діяльності Української держави сьогодні набув нової якості,

зокрема це:

а) інтенсивний суспільний пошук загальнонаціональних ідейно_

духовних орієнтирів та універсальних об’єднавчих цінностей, здатних

консолідувати і зміцнити державу, забезпечити її вихід на цивілізова_

ний рівень сучасності та чітку історичну перспективу;

б) перехідний етап державного самовизначення — пройдено. Його

найважливішим наслідком стало прийняття Конституції, яка уособлює

те, до чого прагне світ, — повну визначеність і передбачуваність внутр_

ішнього і зовнішнього курсу держави;

в) у непростій ситуації нашій державі вдалося почати втілення в

життя європейської моделі державного та суспільного життя. В її ос_

нові — толерантність і компроміс, політичний та ідеологічний плю_

ралізм, свобода совісті, слова та інформації, багатоманітність у духовній

сфері, які прийшли на зміну диктату, цензурі та монополії однієї партії;

г) українська держава змінила акценти своєї політики, визначив_

ши таку їх послідовність: людина, сім’я, суспільство, держава;

д) курс на інтеграцію України у європейські структури та поглиб_

лення трансатлантичного співробітництва зумовлюється не лише

міркуваннями національної безпеки, а й глибокими економічними

інтересами.

Власне, така держава в сучасних наукових теоріях трактується як

надкласова, що представляє інтереси всього суспільства. Вона нази_

вається соціальною правовою державою, державою соціальної демок_

ратії.

Держава повністю не співпадає із суспільством, не розчиняється в

ньому, вона є організацією, яка певним чином відокремлена механіз_

мом здійснення влади і управління суспільством, як апарат влади має

власні закономірності становлення, функціонування та розвитку, особ_

ливі інтереси і потреби. Тому вивчення ознак держави слід розглядати

як з точки зору єдності держави і суспільства, так і з точки зору їх відок_

ремлення. Методологічний підхід до подібного аналізу поняття сутності

та призначення держави дає тлумачення держави як особливої форми

організації суспільства, форми, яка є його внутрішньою організацією,

структурою соціальних відносин, засобом їх впорядкування і забезпе_

чення безперешкодного існування, а в зовнішньому аспекті об’єднує

суспільство у вигляді території, фізичних осіб – громадян та їх об’є_

днань, державних службовців та органів, законів та інших правових

документів.

72

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

Як особлива організація, держава відрізняється від усіх соціальних

явищ такими найбільш важливими ознаками:

1. Держава має свою територію, окреслену кордонами. Територія дер_

жави визначається її кордонами. В територію держави входять суходіл,

внутрішні моря, ріки, зовнішні моря і територіальні води (в межах 12_

мильної зони і континентальний шельф), повітряний простір у межах

кордонів, дипломатичні представництва, торгові, пасажирські та

військові морські та повітряні судна, літаки та космічні апарати. Дер_

жава закріплює все населення певною територією, встановлює певний

режим проживання і пересування в межах території, а також виїзду за

кордон, в інші держави. Територіальна ознака породжує інститут гро_

мадянства. Громадянин держави набуває :

а) обов’язок підкорятися державно_владним велінням;

б) права на заступництво і захист держави.

Без цієї ознаки немає держави, оскільки вся територія є власністю

всієї держави — матеріальною базою розвитку суспільства.

2. Суверенітет держави. Суверенітет (франц. souverainete, первісно

– вершина, верховна влада, від лат. superus – верхній) – означає, що

державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших

влад усередині суспільства і має незалежність у вирішенні питань внутр:

ішньої і зовнішньої політики.

З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на

внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверенітет ре_

гулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосуєть_

ся характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжна_

родного права. У Конституції України закріплюється, що Україна є

суверенною і незалежною державою (ст. 1), що її суверенітет поши_

рюється на всю її територію (ст. 2), що вона визнає чинні міжнародні

договори і вважає їх частиною національного законодавства України

(ст. 9), що на території України не допускається розташування інозем_

них військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не всієї держави, а її

державної влади. На території країни державна влада є вищою, вер_

ховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може

диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише

основними правами людини. У роки радянської влади верховенству

1 Див. Закон України “Про свободу пересування та вільний вибір місця проживан_

ня в Україні”. – Урядовий кур’єр. – 2004. – 15 січ.

73

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

державної влади протистояла закріплена в Конституціях Української

РСР 1937 року і 1978 року керівна роль Комуністичної партії. Це було

рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної вла_

ди. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади

посилалась світська влада при виникненні різних сутичок з владою

церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких по_

винні відбуватися типові для сьогоднішніх умов міждержавні інтег_

раційні процеси. Отже, принцип незалежності влади однієї держави

від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике прак_

тичне значення.

Поняття «суверенітет держави» не слід плутати з підпорядкованим

йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і

зовнішній суверенітет набувають через систему суверенних прав.

Здійснення їх належить до компетенції окремих державних органів або

їх груп.

У межах власної території суверенними правами є, наприклад, пра_

во мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки,

встановлювати режим діяльності недержавних організацій і адмініст_

ративних одиниць, адміністративно_територіальний поділ у цілому та

ін. У зовнішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як пра_

во укладення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних

організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними краї_

нами, оголошення війни і укладення миру тощо. У федеративній дер_

жаві, створеній знизу шляхом об’єднання незалежних держав, сувере_

нітет тих, що об’єднуються, є джерелом повноважень центральної за_

гальнофедеративної влади. Ця влада здійснює суму добровільно

переданих їй державами, що об’єдналися, суверенних прав. Навпаки,

створення федерації зверху відбувається шляхом передачі певної

кількості суверенних прав від центральної влади щойно утвореним чле_

нам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужу_

ваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна

суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому

всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах

однієї країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка

діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Дер_

жавна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні ут_

ворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекто_

74

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

рати тощо). Не є суверенними державами і автономні утворення, які

наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних оз_

нак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може

бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітету не вла_

стивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних

прав може бути з тих чи інших причин обмеженою, звуженою, але

лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним

чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні

процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через

діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об’є_

днаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий харак_

тер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається

недоторканним1.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990р.

вказує на такі ознаки державного суверенітету України: верховенство,

самостійність, повнота і неподільність державної влади в межах її те_

риторії, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах.

Слід відрізняти суверенітет держави від суверенітету народу і суве_

ренітету нації.

Суверенітет народу – один з основних принципів міжнародного та

конституційного права, що передбачає визнання народу єдиним дже_

релом влади в державі та його виключного права на зміну конституцій_

ного ладу. Народ здійснює свою владу безпосередньо (референдум,

вибори та інші форми безпосередньої демократії) і через представницькі

органи та посадових осіб держави і місцевого самоврядування. Прин_

цип народного суверенітету взаємодіє з іншими похідними принципа_

ми державного та національного суверенітету. Концепція національ_

ного суверенітету вперше висловлена депутатом від Бургундії Філіппом

По у 1484 році на зібранні Генеральних штатів у м. Тур (Франція). У 17

ст. під час англійської буржуазної революції ця концепція була закріп_

лена в програмному документі партії ле_велерів «Основні закони та

вільності Англії», що декларував народ єдиним джерелом влади за своєю

природою. Теорія народного суверенітету досягла розквіту напередодні

Великої французької революції у творах Ж. Ж. Руссо, котрий визначив

народний суверенітет як невідчужувану та неподільну владу народу,

1 Див.: Загальна теорія держави і права: Підручник / Під ред. М.В.Цвіка, В.Д. Тка_

ченка, О.В. Петришина. – Харків. 2002. – С. 40 – 41.

75

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

керовану його спільною волею. Автор обстоював пріоритет безпосе_

редніх форм реалізації народного суверенітету. Ідеї народного сувере_

нітету знайшли нормативне закріплення у конституції Франції 1848.

На сьогодні принцип народного суверенітету зафіксовано в конститу_

ціях усіх держав1. В Україні цей принцип відображено в ст. 5 Консти_

туції 1996. За даною статтею носієм суверенітету і єдиним джерелом

влади в державі є Український народ, який здійснює свою владу безпо_

середньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

За народом визнається виключне право визначати і змінювати консти_

туційний лад в Україні. Це право не може бути узурповане державою, її

органами або посадовими особами.

Національний суверенітет — це сукупність повновладдя нації та прав,

що гарантують незалежність особи. Він забезпечується насамперед дер_

жавністю, комплексом конституційних прав і юридичних актів, а та_

кож традиціями і неписаними правилами поведінки. Істотну роль

відіграють демократичні гарантії — соціальні, економічні, політичні,

культурні.

Національний суверенітет як загальнолюдська гуманістична

цінність за сучасних умов набуває особливого значення у зв’язку з

відновленням пріоритету саме загальнолюдських цінностей. Визнан_

ня суверенних прав нації є аналогічним визнанню прав людини. Воно

надає гуманістичної і демократичної спрямованості політичному роз_

виткові держави, яка прагне до непідвладності іншим державам. Суве_

ренітет — та основа, на якій внаслідок вільного самовизначення вста_

новлюється той чи інший політичний характер державності, соціаль_

ної та культурної цілісності суспільства. Він передбачає узгодження

природного невід’ємного права основної нації на збереження і розви_

ток власної культури і самобутності з принципом забезпечення гро_

мадських прав і культурного самоврядування всіх національних та ет_

нічних груп, що проживають на певній території.

Суверенітет — явище політичне, оскільки здійснюється в системі

держави. Він передбачає обов’язкову наявність незалежної національ_

ної державності. За відсутності національної держави народ прирече_

ний на загибель. Бездержавний народ не може бути суверенним.

Згідно зі Статутом ООН, будь_яке державне утворення повинно по_

важати права нації на самовизначення і забезпечувати гарантію даного

права. Отже, державний, народний і національний суверенітет між со_

1 Див.: Федоренко В.Л. Народний суверенітет // Юридична енциклопедія. Т.4. –

К., 2002. – C.61 – 62.

76

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

бою тісно взаємопов’язані і доповнюють один одного. Підтверджен_

ням цього є Конституція України від 28 червня 1996 р., яка втілює в

собі суверенітет держави, суверенітет нації та суверенітет народу

3. Третьою ознакою держави є те, що вона має особливий апарат пуб_

лічної влади. Ця влада має політичний характер і не співпадає безпосе_

редньо з усім суспільством, чи населенням країни. Такого апарату вла_

ди не було у родовому суспільстві, оскільки управління здійснювалось

всіма членами роду, або радою старійшин на громадських засадах. Апа_

рат публічної влади відрізняється і від суб’єктів громадянського сус_

пільства (особа, сім’я, політичні партії, громадські і релігійні органі_

зації, комерційні та інші підприємства та організації). Він складається

з органів влади і управління і апарату примусу (армія, поліція, тюрми і

виправно_трудові установи).

На переломному етапі державотворення такому апарату повинні бути

притаманні відповідальність, синтез енергії, дисципліни і згуртованості.

Необхідні ефективна і цілісна кадрова політика, компетентність, про_

фесіоналізм, самопожертва в роботі та відданість Батьківщині.

4. Здатність надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру.

Тільки держава має право в особі компетентних органів видавати юри_

дичні норми, які є обов’язковими для всього населення (що постійно

чи тимчасово проживає на території держави) і забезпечуються мож_

ливістю застосування державного примусу. Правова система повинна

повною мірою відповідати новим умовам життя українського суспіль_

ства, надійно забезпечувати захист прав, свобод і законних інтересів

людини; усіх суб’єктів суспільних відносин. Доведено, що зміцнення

громадянського суспільства і політичної системи багато в чому визна_

чається правом. Від нього значною мірою залежить реалізація прин_

ципу народовладдя.

5. Забезпечення державою загальносуспільних інтересів і потреб всіх

членів суспільства, а також об’єднання всіх інших соціальних організацій (по_

літичні партії, громадські рухи, професійні та молодіжні організації,

фонди, асоціації підприємств тощо) в єдине ціле.

6. Здатність збирати податки (для утримання державних чинов_

ників, армії, поліції, фінансування загальносоціальних функцій дер_

жави), робити позики, надавати кредити.

7. Держава офіційно виступає від імені всього народу і репрезентує його,

і в такій якості визнається іншими державами.

8. Суттєвою ознакою держави є державна мова.

У ст. 10 Конституції України зазначено: «Державною мовою в Ук_

раїні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функ_

77

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

ціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій

території України...»

9. Держава має свою символіку. Ст. 20 Конституції України зазначає:

«Державними символами України є Державний прапор України,

Державний герб України і Державний гімн України.

Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизон_

тальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великий Державний герб України встановлюється з урахуванням

малого Державного герба України та герба війська Запорозького зако_

ном, що приймається не менш як двома третинами від конституційно_

го складу Верховної Ради України.

Головним елементом великого Державного герба України є Знак Кня_

жої держави Володимира Великого (малий Державний герб України).

Державний гімн України — національний гімн на музику М.Вер_

бицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш

як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради.

Опис державних символів України та порядок їх використання вста_

новлюється законом, що приймається не менш як двома третинами від

Конституційного складу Верховної Ради України.

Столицею України є місто Київ.

10. Держава має свою фінансову систему без якої не може нормально

функціонувати держава і суспільство.

Ст. 99 Конституції України зазначає: «Грошовою одиницею України

є гривня. Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функ_

цією центрального банку держави — Національного банку України».

Розглянувши ознаки держави, ми можемо зробити висновок, що

найвищим громадсько_правовим органом, найвищим організованим

примусовим формуванням слід визнати державу

Проте держава, яка є організацією загального інтересу не повинна

втручатись в інтереси особисті та індивідуальні, які забезпечуються і

охороняються відповідними об’єднаннями, але вона покликана забез_

печити їх незалежність, гарантувати і охороняти від втручання з боку

інших суб’єктів.