§ 3. МЕТОДОЛОГІЯ ТЕОРІЇ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Кожна наука в процесі пізнання свого предмету виробляє свій ме_

тод. Має його й теорія держави і права. Метод – це найбільш широкий,

загальний підхід до вивчення того чи іншого і природного, і суспільно_

го явища, без застосування якого не можна домогтися успіху в жодній

галузі науки. Методологічна культура юриста – це його світоглядна

зрілість, соціологічна грамотність, правова інформованість і профес_

ійна майстерність. Власне значення методології не обмежується лише

вивченням загальної теорії держави і права, інших юридичних наук,

вона необхідна і для практичної діяльності.

Методологія (від грецького слова “метод” – шлях до чогось, “ло_

гос” – наука, вчення) – це:

а) система підходів і методів, способів і засобів наукового дослід_

ження;

б) вчення (теорії) про їх використання при дослідженні державно_

правових явищ.

Основу методології юридичної науки становлять, зокрема:

– філософсько_світоглядні підходи (матеріалістичний чи ідеалістич_

ний, діалектичний чи метафізичний, визнання чи заперечення об’єк_

тивних соціальних, у тому числі державно_правових, закономірностей

та можливості їх пізнання, здобуття істинних знань про них);

– загальнонаукові методи, тобто такі, які використовуються в усіх

або у більшості наук. До них належать:

– загальносоціологічний, що характеризується при вивченні і

дослідженні предмета застосуванням методів матеріалістичної діалек_

тики;

– конкретно_соціологічний — спрямований на дослідження та вив_

чення причин і обставин впливу держави і права на соціальні явища;

21

Розділ І. Предмет, методи та функції теорії держави і права

– статистичний – застосовується при дослідженні і вивченні

кількісних аспектиних змін у державно_правовому житті і обробляє ці

результати для наукових і практичних цілей;

– формально_логічний – досліджує і вивчає державно_правові

явища за допомогою основних законів формальної логіки;

– метод аналізу — вивчає юридичні особливості державно_право_

вих явищ, їх класифікацію та взаємозв’язок з іншими явищами су_

спільного життя;

– історичний — досліджує і вивчає державно_правові явища в їх

історичному розвитку;

– системно_функціональний метод досліджує і вивчає державу і

право за допомогою системно_функціонального підходу;

– кількісного і якісного аналізу — досліджує і вивчає кількість дер_

жавно_правових явищ, що дає можливість конкретизувати властивості

їхньої якості;

– порівняльний — дає змогу досліджувати і вивчати державно_

правові явища, порівнюючи їх і визначаючи їх тотожність чи відмін_

ність;

– групові методи, тобто такі, котрі застосовуються лише у певній

групі наук, наприклад, тільки у суспільствознавстві (скажімо, метод

конкретно_соціологічного дослідження);

– спеціальні методи, тобто прийнятні для дослідження предмета

якоїсь однієї науки: наприклад, в юриспруденції – з’ясування (тлума_

чення) юридичних норм, спеціальні прийоми узагальнення юридич_

ної практики.

Дослідницькі методи можна поділити також – дещо умовно –

на емпіричні (спроби виявлення, фіксування, збирання, систематизації

інформації про факти і явища) і теоретичні (спроби тлумачення, пояс_

нення зібраних даних, побудови понять, концепцій, прогнозів тощо).

Всі названі групи методів безумовно необхідні для проведення по_

вноцінного, всебічного, завершеного державно_правового досліджен_

ня; кожна з них може знадобитися на якомусь етапі дослідження, тому

вже навіть через це методологія має бути множинною, плюралістич_

ною. Проте роль цих методів у науковому пошуку неоднозначна.

Скажімо, філософсько_світоглядні підходи визначають саму страте_

гію дослідження, його загальну спрямованість, орієнтують на знаход_

ження, відбір, нагромадження цілком визначених у соціальне змістов_

ному відношенні фактів і, нарешті (що, мабуть, найголовніше), зумов_

люють характер і зміст оцінювання (інтерпретації) отриманих результатів

дослідження. А без такого оцінювання соціальне пізнання неможливе.

22

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

Радикальні зміни, що їх зазнали в останні чверті ХХ ст., початку

ХХІ ст. державно_правові явища в усьому світі, особливо у країнах

Східної Європи та незалежних державах, що постали після розпаду

СРСР, зумовили необхідність адекватної реакції з боку правознавства

цих країн. Приведення самої науки у відповідність із соціальними реа_

ліями потребує передусім її методологічного переозброєння. А це, во_

чевидь, стає можливим головним чином на шляху звільнення її від ко_

лишньої заідеологізованості, демонополізації методологічних підходів,

плюралізації використовуваних методів дослідження, що, врешті, є

необхідною передумовою об’єктивності пізнання державно_правових

явищ, поступального розвитку юридичної науки, свободи наукової

творчості. Сучасна методологічна ситуація у суспільствознавстві Ук_

раїни та інших пострадянських країн, яка характеризується переходом

від уніфікованої, єдино дозволеної, «одержавленої» методології до

різноманітних методологічних засад, парадигм, підходів, так чи інакше

поширюється і на вітчизняне правознавство. Демонополізація, тобто

«роздержавлення», методології — безперечно плідний процес, який

збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослід_

ницьку енергію, дозволяє повніше і всебічніше осягнути предмет цієї

науки — специфічні державно_правові закономірності. Вже сьогодні

можна зафіксувати позитивні результати такої методологічної тен_

денції, втілені, зокрема, у переосмисленні «класичних» і у запровад_

женні нових понять вітчизняного загальнотеоретичного правознавства

— таких, наприклад, як «права людини», «права нації», «правова дер_

жава». Ці результати відображені і в останніх фундаментальних зако_

нах — Конституції України 1996 та ін.

Але методологічний плюралізм не повинен перетворюватися на

методологічний анархізм, методологічну нерозбірливість, сваволю,

«всеїдність». Така ситуація (а її симптоми можна спостерігати як у

правознавстві, так і в інших суспільних науках сучасної України) не

наближає, а віддаляє від положень, адекватних предметові досліджен_

ня, гальмує формування практично корисних висновків. Запобігти та_

ким небажаним «витратам» зазначеного процесу можливо, як видаєть_

ся, за умови дотримання принаймні трьох загальнометодологічних

постулатів:

1. Об’єктивна обумовленість обраних методів дослідження його

предметом. Саме предмет дослідження (тобто певна грань, бік, аспект

об’єкта дослідження) «веде» за собою й дослідницький метод, визна_

чає межі його застосовуваності і прийнятності. Наприклад, коли йдеть_

ся про можливості застосування математичних методів у правознавстві,

23

Розділ І. Предмет, методи та функції теорії держави і права

то навряд чи можна не погодитися з таким твердженням, що перш ніж

рахувати, треба визначити, а що ж, власне, слід рахувати; на останнє

запитання не зможе дати відповідь жодна математична наука.

2. Необхідність встановлення єдиної істини, вірогідність якої можна

довести й перевірити за допомогою певних об’єктивних критеріїв. Не

можна не бачити того, що у разі, коли поняття істинності розуміти як

відповідність суспільствознавчих положень об’єктивним інтересам (по_

требам) окремих людей або окремих частин соціально неоднорідного

суспільства, тоді доведеться визнавати плюралізм істин: їх буде стільки,

скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Такий

«плюралізм» став би своєрідним виявом агностицизму і виправданням

будь_яких акцій, аби тільки вони відповідали чиїмось інтересам.

3. Спроможність дослідницького методу наближати до розкриття

соціальної сутності явищ, що вивчаються, а не призводити до прихо_

вування, затушовування її. Такою сутністю є здатність явища задоволь_

няти інтереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а

інколи — і всього суспільства). Очищення методології від ідеологічної

заангажованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, а

врешті_решт істиннісної «дисципліни», свободу від звертання до тако_

го визначального критерію правильності методології, як реальні на_

слідки впровадження її результатів у суспільну практику. Саме прак_

тика й визначає, якою ж має бути методологія. Водночас практика пе_

реконливо свідчить про неможливість існування методології

соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціальне орієнтова_

ному, соціальне змістовному відношенні, тобто методології соціаль_

но_дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загаль_

ного світогляду, переконань й установок дослідника. А такий світог_

ляд є конкретним продуктом певних соціальних і природних умов,

обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої

об’єктивно відповідають результати дослідження. Дотримання саме

такої дисципліни — необхідна передумова евристичної ефективності

методів юридичної науки1.

Беручи до уваги сказане, методологію теорії держави і права слід виз_

начити як складне утворення, що включає в себе цілу систему різномані:

тних підходів методів, логічних прийомів та інших можливих засобів

пізнання і впливу на державно:правові явища.

1 Див.: Рабінович П.М Методологія юридичної науки // Юридична енциклопедія.

Т. 3. – К., – 2001. – С. 618–619.

24

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

Слід звернути увагу на одне дуже важливе питання. На теперішній

час дуже поширеним є уявлення про так звану деідеологізацію науки,

політики, конституції – взагалі суспільного життя. Все це негативно

впливає і на підхід до проблеми методології. Без сумніву, слід рішуче

відмежуватися від теоретичних концепцій, які пов’язували і пов’язу_

ють матеріалізм і діалектику з питанням класової боротьби, насиль_

ством як природним засобом історичного розвитку, усім тим, що було

притаманним ортодоксальному більшовизму, який привів Україну до

глибокої кризи. Але матеріалізм, матеріалістичний погляд на історію,

діалектика, як метод сприйняття дійсності, аж ніяк не втратили науко_

вої вартості, отож першочергове завдання полягає в тому, щоб наші

погляди на життя, реальні умови розвитку держави і права будувалися

не на волюнтаристських настановах, а на дійсно об’єктивному сприй_

нятті світу.

Оскільки методологія є вихідним в механізмі юридичного пізнан_

ня, метод слід розглядати як її вихідну базисну категорію. В юридичній

і філософській літературі найбільш поширеним визначенням методу є

вказівка на те, що це спосіб побудови і обґрунтування системи знань:

сукупність прийомів і операцій практичного і теоретичного освоєння

дійсності.

Методологічною основою теорії держави і права є об’єктивний ма_

теріалізм – філософська наука про найбільш загальні закони розвитку

об’єктивного світу, людського суспільства і мислення. Її методологія

дозволяє проникнути за межу зовнішніх ознак явищ суспільного жит_

тя, побачити їх зв’язки, пізнати закони, яким вони підпорядковані.

Саме в цьому полягає головне завдання методології.

Вчення про форми і методи теоретичного мислення історично роз_

вивались в рамках філософії. Наукою про істину є діалектична логіка,

яка не існує без матеріалістичної діалектики. Основні засади діалек_

тичної логіки:

а) всебічне охоплення предмету “в мисленні”;

б) розгляд предмету “в його розвитку” шляхом аналізу всієї людсь_

кої практики з метою повного “визначення” предмету;

в) розуміння того, що абстрактної істини немає, істина завжди кон_

кретна.

Будь_яка юридична наука, в тому числі й основна в цій галузі – те_

орія держави і права, повинна творчо використовувати категорії філо_

софії. Категорії філософії виступають в якості основи наукової методо_

логії теорії держави і права. Методологічне і теоретичне значення кон_

кретних категорій велике. Це – “основа”, “кістяк” знання і інструмент

25

Розділ І. Предмет, методи та функції теорії держави і права

нових наукових надбань. Ще чекають свого дослідника такі категорії діа_

лектики, як можливість і дійсність (при дослідженні, наприклад, про_

блеми суб’єктивного аспекту правопорушення), форма і зміст (при дос_

лідженні проблем норми права, нормативно_правового акту і т.д.);

сутність і явище, простір і час, ціле й частина та інші.

По_новому мають бути використані і закони діалектики (єдності й

боротьби протиріч, переходу кількісних змін в якісні, заперечення за_

перечення). Так, в юриспруденції увагу традиційно зосереджували на

боротьбі протилежностей, хоча діалектика передбачає також їх єдність.

Наголос робили на майже обов’язковому революційному подоланні

протиріч, в той час, як діалектика не заперечує як таке, і ролі еволюц_

ійних процесів. Перебільшувалось заперечення як таке, і навпаки –

применшувалось або й ігнорувалось положення про те, що діалектич_

не заперечення передбачає і наступність, зв’язок нового із старим. Те_

орія держави і права, вивчаючи загальні закономірності динаміки дер_

жавно_правових явищ, разом з тим розкриває тенденції і визначає про_

гнози розвитку держави і права, виробляючи і більш конкретні,

практичні висновки і рекомендації. Потрібно тільки постійно пам’я_

тати, щоб рекомендації спирались не лише на загальний зміст, але й на

конкретний аналіз явищ дійсності.

Теорія держави і права в процесі пізнання державно_правових явищ

використовує:

а) загальнонаукові методи (формально_логічний, соціологічний,

системний, структурно_функціональний, історичний, статистичний,

метод сходження від абстрактного до конкретного і т.п.);

б) загальнологічні методи теоретичного аналізу (аналіз, синтез, уза_

гальнення, порівняння, аналогія, моделювання);

в) специфічні наукові методи (техніко_юридичного аналізу, по_

рівняльного правознавства, конкретизації і т.п.).

Таким чином, методологія теорії держави і права за своєю структу_

рою складною. Вона є внутрішньо організованою системою загально_

філософських і приватно_наукових принципів, прийомів, засобів пізнан_

ня державно_правової надбудови. Методологія постійно змінюється, зба_

гачується задля більш глибшого вивчення предмету дослідження –

держави і права, які перебувають у постійному розвитку.

На завершення слід відзначити, що розробка нових методів і ово_

лодіння ними – питання зовсім не із легких, але розвиток теорії дер_

жави і права в Україні слід починати саме із методології цієї науки.

26

Кельман М. С., Мурашин О. Г.