§ 2. ФОРМА ПРАВЛІННЯ: ПОНЯТТЯ ТА РІЗНОВИДИ

Форма правління – організація верховної державної влади, яка перед:

бачає порядок її утворення і діяльності, компетенцію і взаємозв’язок її

органів, а також взаємовідносини з населенням країни.

Серед основних форм правління кожен з нас, безумовно, може на_

звати монархію та республіку. Але, мабуть, не всі чітко розуміють

відмінність між цими поняттями.

Сьогодні все ще існують монархії з високим соціальним та життє_

вим рівнем і демократичними урядами (наприклад, Швеція, Нідерлан_

ди) і, з другого боку — республіки, де слабо розвинута демократія (на_

приклад, Соціалістична Народна Лівійська Арабська Джамахірія, Пів_

нічна Корея).

Монархія — це форма правління, за якої верховна влада в державі по:

вністю або частково здійснюється однією особою, що належить до прав:

лячої царської династії (фараон, король, шах, цар, імператор та ін.).

Вона характеризується:

1. Безстроковістю влади монарха.

2. Спадковим трононаступництвом.

3. Представництвом монарха від імені держави не за дорученням, а

за власним правом.

4. Непідпорядкованістю влади монарха будь_яким іншим суб’єктам.

Монархами у різних народів були королі, царі, імператори, султа_

ни, шахи, правителі і т.д. Відомі такі її форми: необмежена (абсолютна)

та обмежена.

Необмежені монархії — це монархії, в яких влада монарха ніким і

нічим не обмежені. У такій країні відсутні будь_які державні органи,

які б могли обмежити повноваження монарха.

139

Розділ VІІ. Форма держави

Серед інших ознак цієї форми правління можна назвати такі:

1) єдиним законотворчим центром є глава держави – монарх.

Парламент в європейському розумінні як представницький орган,

що вільно обирається і акти якого мають вищу юридичну силу – відсут_

ній;

2) відсутня конституція як основний закон, котрий би визначав (і

обмежував) повноваження вищих органів державної влади, поділяв

функціонально їх юрисдикцію та закріплював недоторканість прав

людини;

3) монарх є також главою виконавчої і судової влад, мас установчу

владу, тобто право зміни державного ладу;

4) органи державної влади складають централізовану ієрархічну

систему;

5) абсолютна монархія опирається на недемократичний політич_

ний режим (у Саудівській Аравії, до прикладу, лише спроба створення

політичної партії передбачає кримінальне покарання у вигляді смерт_

ної кари).

Практично всі європейські монархії пройшли період абсолютиз_

му. Абсолютна монархія характерна загалом для останнього етапу роз_

витку феодалізму, коли завершується процес формування сучасних

централізованих держав (наприклад Франція з 1614 до 1789 року). Ро_

сійська монархія може вважатися абсолютною до початку XX століття

(1905 р.), коли вперше в її історії були юридичне сформульовані права

людини і вперше був обраний і став функціонувати законодавчий орган

– Державна дума.

Зараз до абсолютних належать в першу чергу монархії Близького

Сходу, наприклад, Бруней, Катар, Оман, Ватикан.

Обмежені монархії — різновид монархічної форми правління, за якої

влада монарха обмежується компетенцією інших державних органів.

Різновиди обмежених монархій:

а) дуалістична монархія являє собою форму правління, яка виникає

в перехідні періоди розвитку суспільства, а саме: коли клас феодалів

вже не в змозі одноособове панувати, а буржуазія ще заслабка і їй не під

силу взяти всю повноту влади в свої руки. Результатом цього буває пол_

ітичний компроміс між феодалами і буржуазією. В дуалістичній мо_

нархії, як правило, діє двопалатний парламент. Нижня палата фор_

мується виборним шляхом і представляє інтереси буржуазії. Верхня

палата складається з феодалів, які призначаються монархом. Уряд

підпорядковується монарху. Він на свій розсуд призначає, переміщує і

140

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

звільняє від посад членів уряду. Уряд не обов’язково виражає інтереси

парламентської більшості. Він політично відповідальний перед монар_

хом, який очолює систему органів виконавчої влади. Монарх бере ак_

тивну участь у законодавчому процесі, що проявляється перш за все у

праві абсолютного вето.

Дуалізм полягає в тому, що монарх, як правило, відстоює інтереси

феодалів, а парламент є виразником інтересів буржуазії і інших верств

населення.

Вище наведено характеристику моделі дуалістичної монархії. Проте

в силу історичних обставин вона набуває й інших форм. Так, наприк_

лад, в Марокко діє не двопалатний, а однопалатний парламент — Па_

лата представників;

б) конституційна монархія — один з різновидів монархічної форми

правління, за якою главою держави є монарх. Влада монарха набуваєть_

ся і передається у порядку престолонаслідування, що, як правило, виз_

начається конституціями. Вважається, що монарх владарює за власним

правом. Його влада не є похідною від волевиявлення якогось органу

державної влади або виборчого корпусу.

Конституційна монархія – це форма державного правління, генеза

якої пов’язана з новими історичними часами. На відміну від абсолют_

них монархій, які були типовими для епохи феодалізму, конституційні

монархії (або обмежені) знаменували соціально_економічні і політичні

перетворення періоду буржуазних революцій. У конкретних країнах

вона сформувалася шляхом еволюції абсолютної монархії. Її головною

ознакою було й залишається те, що влада монарха перестала бути нео_

бмеженою, а визначається (обмежується) конституцією. У своєму роз_

витку конституційна монархія також еволюціонувала. Історично її пер_

шим виявом була дуалістична монархія. Вона вважається перехідною

формою від абсолютної монархії до іншого вияву конституційної мо_

нархії — монархії парламентарної. Остання характеризує державний

лад ряду розвинених країн світу (Бельгії, Великобританії, Данії, Іспанії,

Японії та ін)1;

в) парламентарна (парламентська) монархія — характеризує держав_

ний лад ряду розвинених країн. В Європі це Бельгія, Великобританія,

Данія, Іспанія, Ліхтенштейн, Люксембург, Монако, Нідерланди, Нор_

вегія, Швеція; в Азії це, насамперед, Японія. Парламентарними мо_

1 Шаповал В.М. Монархія конституційна // Юридична енциклопедія. – Т.3. – К.,

2001. – С. 758–759.

141

Розділ VІІ. Форма держави

нархіями є також держави, які зберегли певні конституційні зв’язки з

колишньою метрополією — Великобританією — і до яких іноді вжи_

вається історична назва домініонів (зокрема Австралія, Канада і Нова

Зеландія). Формально глава держави у цих країнах – британський ко_

роль (королева), представником якого є генерал_губернатор. Останнь_

ого британський монарх призначає за поданням уряду «домініону».

Збереження монархічної форми правління у розвинених країнах, як

правило, зумовлене тим, що їх державно_політичний розвиток трива_

лий час відбувався еволюційним шляхом.

Юридичною ознакою будь_якої монархії є наслідування влади са_

мого монарха. Порядок престолонаслідування, звичайно, визначаєть_

ся конституцією.

Монарх майже завжди владарює формально за власним правом.

Однак у парламентській монархії його правомочності визначено в кон_

ституції. Іноді ці правомочності номінально визначені як максималь_

но широкі, однак на практиці більшість з них реалізує уряд. У деяких

країнах з парламентарно_монархічною формою державного правлін_

ня монархи навіть юридично не наділені будь_якими реальними влад_

ними повноваженнями (Швеція і Японія). В конституціях монархіч_

них держав містяться положення про те, що монарх не несе юридичної

і політичної відповідальність за свої дії як глава держави або як номі_

нальний глава виконавчої влади. Вважається, що він діє за порадою

міністрів, які й несуть відповідальність. Механізм таких взаємин глави

держави та уряду забезпечується вимогою контрасигнування актів мо_

нарха главою та (або) іншими членами уряду1.

Слід назвати ще одного монарха, якого обирають навіть сьогодні:

папа римський. Він виконує функції глави держави в рамках монархії,

яку ми називаємо церковною державою. Зважаючи на целібат духовен_

ства, він не може досягти свого сану через право спадковості. Тому його

обирають кардинали. Проте папа римський є монархом, він корис_

тується особливими почесними правами, носить корону (тіару). У світі

нараховується 44 парламентські монархії.

Республіка _ форма державного правління, за якої всі вищі державні

органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним

представницьким органом влади.

Республіка має такі юридичні ознаки:

1 Шаповал В.М. Монархія парламентарна // Юридична енциклопедія. – Т.3. – К.,

2001. – С. 759.

142

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

а) обмеженість терміну повноважень усіх органів державної влади;

б) виборність і відповідальність глави держави;

в) можливість представництва держави лише за дорученням парла_

менту чи виборців.

Республіки існували ще в стародавньому світі і мали, як правило,

аристократичний характер (Спарта, Рим), в Афінах була демократич_

на республіка. В середні віки були республіки_міста — Флоренція, Ге_

нуя, Венеція — в Італії; Новгород і Псков — в Росії. На Україні — Ко_

зацька республіка (на Запоріжжі) в період національно_визвольної

війни та об’єднання з монархічною Росією.

У сучасному світі розрізняють такі види республік:

а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а в

деяких випадках і голови уряду, належать президентові, який обираєть_

ся населенням шляхом прямих чи непрямих виборів і формує уряд, що,

як правило, йому підзвітний і не несе повної відповідальності перед

парламентом.

У наш час президентські республіки в чистому, класичному виг_

ляді фактично не існують. Як президентські формувалися республіки

у США, Франції, Аргентині, та в ряді інших країн. Але з часом вони, у

більшій чи меншій мірі, втратили свої класичні ознаки в результаті пе_

реходу ряду раніше виключно президентських повноважень до парла_

менту;

б) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенс_

тва парламенту, що обирається населенням країни і формує повністю

відповідальний перед ним уряд та інші вищі органи державної влади

(Італія, Греція, Індія та ін.).

Але і в парламентській республіці можливе існування поста прези_

дента. На відміну від президентської республіки, тут він обирається не

населенням, а парламентом, йому підзвітний і має переважно представ_

ницькі функції (ФРН, Індія та ін.);

в) змішана (парламентсько_президентська або президентська_пар_

ламентська) республіка, в якій вбачаються певні ознаки як парламен_

тської, так і президентської республік. За такої форми правління пар_

ламент набуває певні повноваження з контролю за діяльністю обрано_

го народом президента, що стосуються діяльності останнього відносно

формування уряду і здійснення ним виконавчої влади. За певних умов

парламент набуває і право усунути президента з посади. Але за прези_

дентом зберігаються широкі повноваження по формуванню і керівниц_

тву діяльністю уряду. У певних, визначених у конституціях випадках,

143

Розділ VІІ. Форма держави

президент має право дострокового розпуску парламенту і призначен_

ня нових виборів його складу.

Слід зазначити, що в сучасних умовах «чисті» форми президентсь_

ких і парламентарних республік порівняно рідкі. Поширення дістали

змішані форми – президентсько_парламентські та парламентсько_пре_

зидентські республіки.

Одним з представників змішаної республіки є Україна, яка посту_

пово перетворюється з президентсько_парламентської в парламентсь_

ко_президентську.

Нетипові форми правління:

• республіканська монархія. Зараз функціонують такі монархії, в яких

глава держави не є довічним і не одержує повноваження на спадкових

засадах, а переобирається через визначений законом термін. Така сис_

тема існує в Малайзії і Об’єднаних Арабських Еміратах, своєрідних

федеративних виборних монархіях. В кожній із цих країн глава держа_

ви перебирається один раз у 5 років. Це наближає главу держави_мо_

нарха з президентом, а монархічну форму правління – з республікансь_

кою. Однак обидві названі держави залишаються монархіями, бо гла_

вою держави може бути обраний не будь_який громадянин, який

задовольняє виборчим вимогам до президента, а лише один із “місце_

вих монархів” – правителів складових частин федерації.

Справа в тому, що до прикладу, в Малайзії 9 із 13 суб’єктів феде_

рації очолюються спадковими султанами (форма правління в чотирь_

ох інших відрізняється), і тільки ці 9 утворюють Раду правителів, яка

раз у 5 років обирає главу держави. На цей пост султани обираються за

чергою, для чого в Раді правителів ведеться особливий список;

• монархічна республіка відрізняється від традиційної республіки, в

першу чергу, незмінюваністю глави держави президента (тому їх та_

кож називають президентсько_моністичними). На відміну навіть від

суперпрезидентських республік, президентсько_моністичні республі_

ки функціонують в умовах однопартійної системи, а їх конституції пе_

редбачать, довічних президентів. Наприклад, згідно до ст. 220 Консти_

туції соціалістичної Югославії 1963 р. переобрання не поширювалося

на першого президента Й. Броз Тіто, який займав цю посаду до своєї

смерті у 1980 р. У 60_80_х роках довічними президентами проголосили

себе глави держав у Малаві, Уганді, Тунісі, Екваторіальній Гвінеї і дея_

ких інших країнах. У КНДР син довічного президента Кім Ер Сена ще

за життя того був проголошений його наступником;

144

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

• правління політичної організації. В країні з такою нестандартною

формою правління вища влада належить партії чи іншій політичній

організації. Приклад такої країни – західноафриканська держава Бур_

кіна_Фасо, де вся влада була присвоєна Народним фронтом, голова

якого став і главою держави і головою уряду. У подібних випадках струк_

тура правлячої партії збігається з структурою державного апарату;

• правління колегіального органу, який утворюється, як правило,

військовим керівництвом здійсненого державного перевороту. Така

форма правління склалася в Нігері (Вища військова рада), Нігерії (Фе_

деральний військовий уряд), Гвінеї (Військовий комітет національно_

го відродження), Бурунді (Військовий комітет національного порятун_

ку). Керівник колегіального органу в таких країнах зазвичай і виступає

главою держави;

• правління політичного лідера. До прикладу, в Республіці Чад (офіц_

ійна назва країни), окрім інституту президентства, взагалі відсутні інші

вищі органи державної влади, а тому вся влада, зрозуміло, належить

президенту;

• джамахірія. Наприклад, у Лівії офіційно скасовані уряд, парла_

мент, політичні партії, словом держава загалом в її класичному ро_

зумінні. Первинні народні збори (ПНЗ), котрі об’єднують все доросле

населення країни за територіальним принципом, наділені правом за_

конодавчої ініціативи, вирішення питань господарського і культурно_

го життя місцевого значення, а також правом внесення рекомендацій з

питань внутрішньої і зовнішньої політики країни загалом. Остаточне

формулювання законів є прерогативою Всезагального народного кон_

гресу (ВНК), до складу якого за посадою входять секретарі ПНЗ і пред_

ставники громадських організацій. Постійно діючий орган ВНК – Ге_

неральний секретаріат, очолюваний секретарем. Функції уряду вико_

нує Вищий народний комітет1.

§ 3. ФОРМА ДЕРЖАВНОГО УСТОЮ: ПОНЯТТЯ ТА РІЗНОВИДИ.

Розглядаючи способи устрою державної влади, слід зазначити, що

в навчальній літературі частіше всього вживається термін «форма дер_

жавного устрою». Він, по суті, охоплює всю форму держави на даному

1 Лемак В.В. Загальна теорія держави і права. Навч. посіб. – Ужгород, 2003. – С.94 – 95.

145

Розділ VІІ. Форма держави

етапі розвитку в конкретній країні. Не випадково, що цей термін ши_

роко використовується в курсі загальної історії держави і права. Мова у

даному випадку йде про те, яким чином держава організована як влада

на відповідній території.

Тому під формою державного устрою розуміємо національно:терито:

ріальну й адміністративно:територіальну організацію державної влади,

яка характеризує співвідношення частин держави та її органів між со:

бою і державою в цілому. Це спосіб взаємовідносин її територіальних ут:

ворень (складових частин), який закріплений конституцією.

Форма державного устрою носить самостійний характер, в багать_

ох випадках визначається існуючими традиціями, історичними особ_

ливостями виникнення і розвитку держави.

Можемо провести наступний поділ між державами, а саме: поділ за

їх організаційною формою: унітарні, федеративні держави та конфедерації.

Унітарна держава — це єдина держава, територія якої поділяється на

адміністративно:територіальні одиниці.

Унітарна держава є проста, цільна і єдина держава, окремі частини

якої іноді можуть мати автономію. Більшість унітарних держав мають

відповідні адміністративно_територіальні поділи (райони, області, воє_

водства і т.д.). Ці самостійні частини не наділені ознаками державного

суверенітету. В такій державі існує єдина система вищих органів і єдине

законодавство. До таких держав можна віднести Францію, Бельгію,

Україну, Польщу і т.д.

Унітарній державі властиві наступні риси:

1) вона не містить відокремлених територіальних утворень, що ма_

ють ознаки державності;

2) функціонування єдиної системи органів держави;

3) наявність єдиної конституції держави, єдиної системи законо_

давства, єдиної фінансової, податкової, кредитної систем;

4) у міжнародних відносинах є єдиним суверенним суб’єктом міжна_

родного права (адміністративно_територіальні одиниці такого права не

мають);

5) централізована адміністративна єдність її територіальних оди_

ниць;

6) єдине громадянство.

Унітарні держави можуть бути як багатонаціональними, так і на_

ціональними (одна нація). Багатонаціональними державами унітарного

типу є Афганістан, Пакистан та ін. Національними унітарними держа_

вами є Японія, Гаїті, Польща та ін.

146

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

У деяких випадках до складу унітарної держави можуть входити авто_

номні територіальні одиниці, яким притаманні окремі ознаки державності

і які здійснюють певні передані їм центральною владою суверенні права.

Саме такою одиницею в складі України є Автономна Республіка Крим.

В основу територіального устрою унітарної держави покладені прин:

ципи:

а) єдності державної території;

б) її неподільності, недоторканості, цілісності;

в) комплексності і керованості її частин;

г) поєднання державних і регіональних інтересів.

Федерація — це складна держава, суб’єкти якої володіють держав:

ним суверенітетом, мають юридично визначену політичну самостійність.

Федерація наділена наступними ознаками.

По:перше, вона характеризується наявністю двох систем законодав_

чої, виконавчої і судової влади: федеративної і суб’єктів федерації.

По:друге, федеративні органи і суб’єкти федерації володіють своєю

сферою повноважень, в яку ніхто не може втручатися.

По:третє, суб’єкти володіють політичною самостійністю в тій мірі,

в якій це відповідає їх статусу.

По:четверте, статус суб’єктів федерації не може бути змінений без

їх згоди.

По:п’яте, суб’єкти федерації мають територіальну цілісність.

Розрізняють наступні різновиди федерації.

1) федерація, заснована на договорі, суб’єкти якої — суверенні дер_

жави, що зберігають за собою значний обсяг повноважень аж до права

виходу із складу федерації.

Ознаки союзної федерації:

• утворення на основі договору між суверенними державами;

• наявність конституції федерації в цілому і конституцій у кожного

з її суб’єктів і, відповідно, систем законодавства і державних органів як

всієї федерації, так і в кожного з її суб’єктів;

• існування громадянства як усієї федерації, так і громадянства її

суб’єктів;

• у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому,

так і кожен з її суб’єктів;

• збереження за суб’єктами федерації широких повноважень аж до

права виходу з її складу;

2) федерація, заснована на автономії, суб’єкти якої — державні ут_

ворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостій_

ність у вирішенні питань місцевого (автономного) значення.

147

Розділ VІІ. Форма держави

Ознаки федерації, заснованої на автономії:

• утворення автономних утворень рішенням вищих органів дер_

жавної влади країни за проханням населення певної частини території

держави;

• суб’єкти федерації одержують право вирішувати питання, що

мають виключно місцеве значення;

• відсутність усіх ознак союзної федерації. Виходячи з наведених

ознак можна говорити про те, що будь_яка держава, що має у своєму

складі автономні утворення, наприклад Російська Федерація, є феде_

рацією, заснованою на автономії.

Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територіаль_

ному принципі, є більш міцними (США, Мексика, Бразилія), аніж ті,

в основу яких покладений національний принцип, де зберігається по_

тенційна загроза розпаду саме тому, що національний чинник, який

при побудові федерації вимагає врахування показників розселення на_

ціональних етнічних груп, виконує підпорядковану роль або фактич_

но взагалі ігнорується (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Статус суб’єктів федерації в історії держав формально визначався

порізному: суб’єкти юридично визнавалися суверенними державами

(наприклад, республіки СРСР згідно з його конституцією) або за ними

не закріплювався статус суверенного державного утворення. Прикла_

дом є республіки, краї, області і округи у складі Російської Федерації,

які вже не називаються «суверенними». Останній підхід є більш науко_

во обґрунтованим, бо не може бути у складі суверенної держави яко_

гось іншого суверенного утворення. Разом з тим останнім часом при_

пускається асиметричність деяких федерацій, коли її суб’єкти мають

неоднаковий юридичний і фактичний статус (незважаючи на однако_

ву офіційну назву) в силу історичних, політичних, географічних фак_

торів, етнічного складу чи інших особливостей мають різні відносини

з центральною владою, відрізняючись привілеями, що зберігає потен_

ційну загрозу цілісності юридичне неподільної федерації.

На відміну від федерації конфедерація – це тимчасовий союз суве:

ренних держав, створений для забезпечення їх загальних інтересів. При

конфедеративному устрої держави (члени конфедерації зберігають свої

суверенні права як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах).

На відміну від федеративного державного устрою конфедерація

характеризується такими ознаками:

По:перше, конфедерація не має своїх спільних законодавчих, ви_

конавчих і судових органів, характерних для федерації. Конфедеративні

148

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

органи, що складаються з представників суверенних держав, вирішу_

ють проблеми економічного, оборонного співробітництва (заради чого

і створюється конфедеративна держава).

По:друге, конфедеративний устрій не передбачає єдиної армії,

єдиної системи податків і єдиного державного бюджету, Проте ці пи_

тання можуть координуватися за згодою членів конфедерації. Наприк_

лад, можуть виділятися засоби із загальноконфедеративного бюджету

на зміцнення обороноздатності окремих країн, що входять у конфеде_

рацію, або надання їм необхідної економічної помочі.

По:третє, конфедерація зберігає громадянство тих держав, що зна_

ходяться в тимчасовому союзі, хоча режим переміщення громадян

однієї держави на територію іншої держави значно спрощий ( без віз та

інших формальностей).

По:четверте, конфедеративні державні органи можуть домовити_

ся про єдину грошову систему, єдині митні правила, а також єдину

міждержавну кредитну політику на період існування даного держав_

ного утворення. Можливо функціонування і конфедеративних зовні_

шньополітичних, оборонних та інших органів, що займаються коор_

динуванням спільних інтересів об’єднаних держав у міждержавних

відносинах із світовим співтовариством.

По:п’яте, конфедеративні держави недовговічні. Вони або розпа_

даються з досягненням спільних цілей, або перетворюються у федерації.

Історія знає і ті, і інші приклади: Германський союз (1815_ 1867 рр.),

Швейцарський союз (1815_1848 рр.), Австро_Угорщина (1867_ 1918

рр.); – класичний приклад – Сполучені Штати Америки. З конфеде_

рації, що була законодавчо затверджена в 1781 році (Статтями конфе_

дерації), у 1787 році утворилася федерація, закріплена Конституцією

США, що діє до цього часу.

Конфедеративний державний устрій може бути основою для ство_

рення суверенних унітарних або федеративних держав1.

Імперія – форма державного устрою великої колоніальної держави. Ця

складна держава включає головну державу (метрополію) та її колонію

(колонії).

Це, як правило, багатонаціональна держава, утворена шляхом на_

сильницького (рідше —добровільного) приєднання незалежних досі

держав або їх частин. Система її державних органів гранично централіз_

ована. Представники імперської влади (намісник, губернатор, генерал_

губернатор, тощо) користуються на місцях практично необмеженою

1 Хропанюк В.Н. Теория государства и права. –М., 2002. – С. 124.

149

Розділ VІІ. Форма держави

владою. Їх основні завдання _ протидія будь_яким виявам сепаратиз_

му, прагненню до автономії чи суверенітету. Допускається створення

місцевих органів самоврядування, до компетенції яких віднесено вир_

ішення малозначущих питань. Правова система грунтується на прин_

ципах права метрополії. Для правового статусу населення нерідко ха_

рактерні дискримінаційні положення щодо представників непанівних

націй, відсутність або істотне обмеження найважливіших політичних

прав і свобод.

У ХХ ст. відносини між метрополією і колоніями модернізуються.

Прикладом може бути перетворення Британської імперії на

Співдружність, очолювану Великобританією до складу якої входить по_

над 40 держав – колишніх британських колоній1.