§ 2. ДЕРЖАВА І ВЛАДА.

Влада – фундаментальна категорія філософії, політології, держа_

вознавства тощо. В поняттях “влада”, “владовідносини” переломлю_

ються важливіші сторони буття людської цивілізації, відбивається су_

78

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

рова логіка боротьби соціальних груп, націй, політичних партій, рухів.

Не випадково проблеми влади непокоїли у минулому і непокоять за_

раз вчених, богословів, політиків, письменників.

Існують різноманітні визначення влади. Це:

1) відносини між людьми, коли одні керують, інші підкоряються;

2) здатність досягати поставленої мети;

3) спроможність соціально:політичної системи забезпечувати вико:

нання прийнятих нею рішень;

4) спосіб самоорганізації людської спільності, заснованої на розподілі

функцій управління і виконання;

5) можливість і здатність проводити свою волю.

Влада завжди передбачає взаємодію її агентів, що грунтується на

підлеглості одного іншому.

Якщо така підлеглість відсутня, тоді немає і влади. Ця властивість

(взаємодія) є характерною для визначення структури влади. Її основні

елементи:

а) суб’єкт – особа або орган (організація), наділені правом розпо_

ряджання;

б) об’єкт – особа або орган (організація), до яких звернене розпо_

рядження та які зобов’язані його виконувати;

в) правові та інші засоби взаємодії суб’єктів та об’єктів;

г) власне процес взаємодії суб’єктів і об’єктів влади.

Виділяють два головні методи реалізації влади:

1) шляхом переконання і свідомого виконання розпоряджень (ко_

манд) відповідними об’єктами (цей метод є пріоритетним: він дає мож_

ливість витрачати менше зусиль і засобів для досягнення мети влади);

2) шляхом примусу, тобто спираючись на силу, фізичний вплив.

Функції примусу виконують армія, поліція (міліція), суди, прокурату_

ра, інститут юридичної відповідальності тощо. Цей метод застосовуєть_

ся тоді, коли владні розпорядження не виконуються у добровільному

порядку. Важливим є правильне співвідношення вказаних методів у

процесі реалізації владних повноважень. Влада, що спирається тільки

на силу, не відповідає вимогам сучасної демократії.

Як складне суспільне явище, влада класифікується на різні види за_

лежно від тих або інших критеріїв.

За суб’єктами її поділяють на державну владу, народну, партійну,

владу громадських організацій, трудових колективів, засобів масової

інформації тощо.

За функціями визначено основні види влади — законодавчу, вико_

навчу і судову.

79

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

За часом здійснення розрізняють постійну і тимчасову владу.

За територією здійснення виділяють владу загальнодержавну, регі_

ональну і місцеву.

За способами взаємодії суб’єкта і об’єкта — демократичну, лібераль_

ну, авторитарну, тоталітарну тощо.

З усіх видів влад за її суб’єктами найбільш впливовою у суспільно_

му процесі є державна влада1.

Державна влада – вид публічної політичної влади, що здійснюється дер:

жавою та її органами, здатність держави підпорядковувати своїй волі

поведінку людей та діяльність об’єднань, що знаходяться на її території.

Іншими словами, державна влада — це влада такої організації домі_

нуючої частини населення, яка (організація), забезпечуючи цілісність

і безпеку суспільства, здійснює керівництво ним в інтересах цієї його

частини та організовує задоволення загальносоціальних потреб.

Державна влада є різновидом соціальної влади. Від інших (громадсь_

кої, сімейної, корпоративної влади тощо) відрізняється рядом ознак:

а) у кожній країні існує тільки одна державна влада а інших різно_

видів соціальної влади — чимало;

б) державна влада поширюється на всіх членів суспільства, інші вла_

ди — лише на певну його частину;

г) тільки державна влада може розв’язувати загальносуспільні про_

блеми, інші ж — вирішують справи, що стосуються, як правило, тільки

частини суспільства;

д) державна влада має у своєму розпорядженні такий специфічний

апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і функцій, якого не ма_

ють інші влади;

є) тільки державна влада встановлює формально обов’язкові для

усього населення загальні правила фізичної поведінки — юридичні

(правові) норми.

з) лише державна влада характеризується суверенністю (суверені_

тетом), тобто верховенством, повнотою, неподільністю, самостійністю,

формальною незалежністю від влади будь_якої організації (або особи)

як у даній країні, так і за її межами.

Здатність державної влади виражати й задовольняти ті чи інші інте_

реси відображається поняттям соціальної сутності державної влади.

Причому тією мірою, якою держава є виразником і реалізатором інте_

1 Див.: Шемшученко Ю.С. Влада // Юридична енциклопедія. Т. І. – К., 1998. – С.

489–490.

80

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

ресів домінуючої частини населення у соціально неоднорідному

суспільстві, державна влада є передусім владою цієї частини населен_

ня, засобом, інструментом задоволення її специфічних групових по_

треб.

Тією ж мірою, якою вона є виразником і реалізатором спільних інте_

ресів усіх суб’єктів суспільства (зокрема, забезпечує цілісність і безпе_

ку суспільства як першопочаткову, фундаментальну передумову його

виживання), – вона є і засобом задоволення загальносоціальних по_

треб. У цьому полягає подвійна, діалектично суперечлива соціальна

сутність будь_якої державної влади.

Зважаючи на це, ті або інші типи державної влади розрізняються

насамперед за соціальною сутністю. Крім цього, державна влада може

класифікуватися за формами (способами) її організації та функціо:

нування, за методами здійснення (державні режими) та іншими крите_

ріями.

Арсенал методів реалізації державної влади досить різноманітний.

В сучасних умовах значно зросла роль методів морального і особливо

матеріального стимулювання, використовуючи які державні органи

впливають на інтереси людей і тим самим підкоряють їх своїй волі.

До загальних, традиційних методів здійснення державної влади,

безумовно, відноситься переконання і примус. Ці методи, по_різному

сполучаючись супроводжують державну владу на всьому її історично_

му шляху.

Переконання > це метод активного впливу на волю і свідомість людини

ідейно:моральними засобами для формування в нєї поглядів і уявлень, зас:

нованих на глибокому розумінні сутності державної влади, її цілей і

функцій.

Механізм переконання включає сукупність ідеологічних, соціаль_

но_психологічних засобів і форм впливу на індивідуальну або групову

свідомість, результатом якого є засвоєння і прийняття індивідом, ко_

лективом певних социальних цінностей.

Перетворення ідей, поглядів в переконання пов’язано з діяльністю

свідомості і почуттями людини. Тільки пройшовши через складний

механізм емоцій, через свідомість – ідеї, суспільні інтереси і вимоги

влади набувають особитісне значення. Переконання тим і відрізняють_

ся від простого знання, що вони невід’ємні від особистості, стають її

узами, з яких вона не може вирватися, не спричинивши шкоди своєму

світогляду, духовно_моральній орієнтації. На думку Д. І. Писарева, “го_

тові переконання не можна а ні випросити в добрих знайомих, а ні

купити в книгарні. Їх треба виробити процесом власного мислення, що

81

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

неодмінно повинно відбуватися самостійно в нашій власній голові1.

Відомий російський публіцист і філософ другої половини XIX в. зовсім

не виключав виховного, переконливого впливу з боку інших людей, а

лише наголошував на самовихованні, на власні розумові зусилля лю_

дини, на постійну “працю душі” з вироблення міцних переконань. Ідеї

швидше перетворюються в переконання, коли вони вистраджені, коли

людина самостійно здбула і засвоїла знання.

Метод переконання стимулює ініціативу і почуття відповідальності

людей за свої дії і вчинки. Між переконаннями і поведінкою немає про_

міжних ланок. Знання, ідеї, що не втілюються в поведінку, не можна

вважати справжніми переконаннями. Від знання до переконання, від

переконання до практичних дій – функціонує метод переконання. З

розвитком цивілізації, зростанням культури роль і значення цього ме_

тоду здійснення державної влади закономірно зростають.

Державна влада не може обійтися без особливого, тільки їй власти_

вого виду примусу – державного. Використовуючи його, владний суб’єкт

нав’язує свою волю підвладним. Цим державна влада відрізняється від

авторитету, що теж підкоряє, але державного примусу не потребує.

Державний примус – психологічний, матеріальний або фізичний (на:

сильницький) вплив повноважних органів і посадових осіб держави на осо:

бистість з метою примусити її діяти за волею пануючого суб’єкта, в інте:

ресах держави.

Сам по собі державний примус – гострий і жорсткий засіб соціаль_

ного впливу. Він заснований на організованій силі, виражає її і тому

здатний забезпечувати безумовне домінування в суспільстві волі пану_

ючого суб’єкта. Державний примус обмежує свободу людини, ставить

її у таке положення, коли в неї немає вибору, крім варіанта, запропо_

нованого (нав’язаного) владою. За допомогою примусу придушують_

ся, гальмуються інтереси і мотиви антисоціального поводження, при_

мусово знімаються протиріччя між загальною й індивідуальною волею,

стимулюється суспільно корисна поведінка.

Державний примус буває правовим і неправовим. Останній може

обертатися сваволею державних органів, що ставлять особистість у

ніким і нічим не захищене становище. Такий примус має місце в дер_

жавах з антидемократичним, реакційним режимом – тиранічним, дес_

потичним, тоталітарним.

Правовим визнається державний примус, вид і міра якого суворо

визначені правовими нормами і який застосовується в процесуальних

1 Писарев Д.И. Соч. в 4 т. – Т.4. – М., 1956. – С.147.

82

Кельман М. С., Мурашин О. Г.

формах (чітких процедурах). Законність, обгрунтованість і справед_

ливість державного правового примуса піддається контролю, він може

бути оскаржений в незалежний суд. Рівень правового “насичення” дер_

жавного примусу обумовлений тим, якою мірою він: “а) підпорядко_

ваний загальним принципам даної правової системи, б) є за своїми

підставами єдиним, загальним на території всієї країни, в) норматив_

но регламентований за змістом, межам і умовам застосування, г) діє

через механізм прав і обов’язків, д) оснащений розвнутими процесу_

альними формами”1.

Чим вище рівень правової організації державного примусу, тим він

у більшій мірі виконує функції позитивного чинника розвитку сусп_

ільства й у меншій – виражає свавілля носіїв державної влади. У пра_

вовій, демократичній державі державний примус може бути тільки пра_

вовим.

Форми державного правового примусу достатньо різноманітні. Це

міри попереджувального впливу – перевірка документів з метою запо_

бігання правопорушень, припинення або обмеження руху транспор_

ту, пішоходів при аваріях і стихійних лихах та ін.; правове припинення

(присікання), адміністративне затримання, привід, обшук і т.д.; міри

захисту – відновлення честі і доброго імені й інші види відновлення

порушених прав2.

Будучи здебільшого виразником інтересів домінуючої частини на_

селення, а з певних питань — і всього населення, державна влада, од_

нак, вирізняється відносною самостійністю. Ця властивість зумовлена

тим, що державна влада: організаційно відокремлена від суспільства в

цілому, від будь_яких груп і класів (у тому числі від домінуючих); має

власну внутрішню будову (структуру) та особливі, специфічні інтере_

си; залежить не тільки від домінуючої частини населення (групи, кла_

су), а тією чи іншою мірою і від інших соціальних груп суспільства, і не

тільки від впливовості різних соціальних угруповань всередині країни,

а й від зовнішньополітичних умов. Відносна самостійність державної

влади – об’єктивна основа існування її перехідних, за соціальною сут_

ністю, типів.

Відповідно до Конституції України 1996 (ст. 5) єдиним джерелом

влади в Україні, тобто державної влади, є народ. Вона здійснюється на

засадах поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 6). Єдиним ор_

1 Алексеев С.С. Общая теория права. Т. 1. – М., 1981. – С.267 – 268.

2 Див.: Теория государства и права: Учебник / Под ред. В.М. Корельского и В.Д.

Перевалова. – М., 2002. – С.134 – 137.

83

Розділ ІV. Держава: поняття, ознаки, сутність

ганом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада Ук_

раїни. Владу глави держави здійснює Президент України. Органами

виконавчої влади є, зокрема, Кабінет Міністрів України, міністерства

та інші центральні органи виконавчої влади, місцеві державні адміні_

страції. Органи судової влади — Конституційний Суд України, суди

загальної та спеціальної юрисдикції. Органи законодавчої, виконавчої

і судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Консти_

туцією межах відповідно до законів України1.

1 Див.: Рабінович П.М. Державна влада // Юридична енциклопедія. Т.2 – К., 1999.

– С. 85 – 86.

84

Кельман М. С., Мурашин О. Г.