ОПОЗИЦІЙНИЙ РУХ

Дисиденти — особи, що не згодні з режимом і відкрито виступають проти попрання громадянських свобод, прибічники принципу самоцінності людської особистості.

Кризові явища у суспільстві викликали посилення незадоволення у різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів.

Напрямки правозахисного (дисидентського) руху:

рух за демократичні свободи;

національний рух ( українців, кримських татар та інших);

рух співчування и солідарності на захист «празької весни»;

релігійне дисиденство.

Форми дисидентського руху опору:

Протести («підписанство»):

під час презентації у Київському кінотеатрі «Україна» С.Параджанова «Тіні забутих предків» з різкою критикою арештів серед інтелігенції виступили І.Дзюба, В.Стус і В.Чорновіл; під їхнім листом підписалося 140 присутніх, реакція влади блискавична (вересень 1965);

захищаючи заарештованих, звернулися до ЦК КПУ та ЦК КПРС і підписали листа П.Майборода, Л.Костенко, І.Драч, О.Антонов (листопад 1965);

лист, підписаний чотирма молодими митцями дніпропетровська, що протестували проти шельмування роману О.Гончара «Собор» (1968); у підготовці листа звинуватили поета І.Сокульского.

«Самвидав» (безцензурна печать).

творчість В. Чорновола («Правосуддя чи рецидиви терору?» (1966) «Лихо з розуму» (1967));

діяльність В. Мороза («Мойсей», «Хроніка опору», «Серед снігів», «Репортаж із заповідника ім. Л.Берії»);

журнал «Український вісник» (1970–1972, 6 номерів).

Масові акції (демонстрації, мітинги і т. п. ) — найбільш активна і загрозлива для влади форма діяльності.

розгін міліцією учасників зібрання біля пам’ятника Кобзарю біля Київського університету, які влаштовувалися на честь Шевченка щорічно; четверо учасників заарештовано — дисиденти рушили до ЦК КПУ з вимогою негайно звільнити заарештованих, не допомогли ні міліцейські кордони, ні брандбойти — демонстранти розійшлися лише тоді, колі заарештованих випустили (22 травня 1967 р.);

при підтримці П.Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу (1968).

Форми боротьби влади з опозиційним рухом (1967 р. — створення в структурі КДБ спеціального управління для боротьби з «ідеологічними диверсіями», а по суті – з інакодумцями):

«проробки», виклики до КДБ й схиляння до співпраці;

звільнення з роботи, виключення з партії;

арешти й ссилки (дві найбільш масові хвилі пройшли у серпні—вересні 1965 р., у січні—травні 1972 р.);

каральна медицина («спецпсихушки»);

висилка з країни (для українського дисиденства не характерна).

Українська Гельсінська Спілка (УГС)

Листопад 1976 р. — найбільш активні правозахисники об’єдналися в Українську групу сприяння виконанню Гельсінських угод в Україні, або в Українську Гельсінську спілку (УГС). Ії керівником став М.Руденко, а серед 36 членів були П.Григоренко, Л.Лук’яненко, І.Кандиба, Н.Світлична, В.Чорновіл, В.Стус, О.Бердник, О.Мешко та ін.

Особливості:

Найбільша правозахисна організація в республіці.

Найбільш чисельна й активна з подібних груп (15) в СРСР: з 1976 по 1980 рр. вона зробила 30 заяв, видала 18 меморандумів і 10 бюлетенів.

Легальна, хоч і не визнана владою, громадська організація.

Контакти з аналогічними об’єднаннями по всьому СРСР.

Перехід українського дисиденства на самостійницькі позиції.

УГС ставила за мету вирішення чотирьох завдань:

Сприяти ознайомленню широких укр. Громадськості з Декларацією прав людини.

Активно сприяти виконанню статей заключного Акту НБСЄ;

Домогтися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсушки виконання Гельсінських угод, Україна була представлена окремою делегацією.

Домогтися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

Лютий 1977 р. — арешт керівників — М.Руденко, О.Тихого, з гідом багатьох інших.

1980 р. — арештовано всіх інших. Організація перестала існувати.

Релігійне дисидентство.

Заборона УАПЦ в довоєнні роки, УГКЦ у повоєнні, шалена антирелігійна компанія кінця 50 — початку 60-х рр. спричинили появу релігійного дисиденства:

особливо активно опиралися греко-католики: значна частина населення західних областей продовжувало таємно відправляти обряди, існувало до 350 парафій (громад), котрі очолювали священики, якими керували єпископи, які також діяли у підпіллі — «церква в катакомбах». 3-за кордону церквою керував кардинал Й.Сліпий. Один з найактивніших борців — Й.Тереля, який став одним з організаторів Комітету захисту УГКЦ православній церкві;

В.Романюк, завдяки якому з’явилася опозиція режимові в Російській православній церкві;

члени протестантських сект євангельських християн-баптистів,  єговістів та ін. (П.Вінс і Г.Вінс).

На початок 80-х рр. дисидентський рух практично розгромлено.

Причини:

відсутність чіткої програми Ії організації;

вузька соціальна база (були переважно гуманітарною інтелігенцією), рух не набув масовості (байдужість більшість населення до ідей дисидентів + енергійні дії по придушенню опозиції);

небачений адміністративний тиск, депресії.

Значення дисидентського руху:

доносили до населення Україні правду про її справжнє становище;

відкрили Україну для світу;

завдяки їх діяльність визрівала й окріпла ідея про необхідність виходу України зі складу СРСР;

розроблені ними с принцип багато в чому закладені в основу сучасного державного будівництва.