Політико-ідеологічна криза системи

Після усунення М. Хрущова від влади радянське керівництво залучило вчених-економістів, які зробили невтішні висновки:

зрив семирічних планів і постійне зниження промислового виробництва;

застаріла структура виробництва;

неефективне використання виробничих фондів;

не конкурентоспроможність радянської продукції;

зупинення зростання рівня життя трудящих, навіть деяке його зниження;

криза колгоспно-радгоспної системи;

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ідеологічна криза: зміна побу6дови комунізму на розбудову в СРСР суспільства „розвинутого соціалізму”;

інтенсивна законотворча робота: десятки законодавчих актів від шлюбно-сімейного кодексу до Конституції 1977 р. (неузгодженість — свідчення негараздів у суспільстві);

корупція державно-партійної номенклатури;

дисидентських рух;

загострення національних та соціальних проблем (анекдоти, прізвиська, зіткнення).

Конституція Української РСР 1978 р.

7 жовтня 1977 р. Верховна Рада СРСР затвердила нову Конституцію. 20 квітня 1978 р. Верховна Рада УРСР затвердила нову Конституцію (Основний закон) республіки.

Риси, що єднають з попередніми	Відмінності від попередніх
лицемірство, двозначність декларування одних, а насправді втілення в життя принципово інших засад; в умовах закріплення прав і свобод людини — їх попрання у реальному житті; закріплений суверенітет республік, їхнє право вільного виходу зі складу Союзу РСР та право на самостійні зовнішні зносини іншими статтями зводилися нанівець;	вперше внесено статті, за якими компартія визначалась «керівною і спрямовуючою силою суспільства, ядром його політичної системи»; констатація побудови в СРСР розвинутого соціалізму «та сформування нової етнічної єдності — радянського народу» і проголошення курку на повне злиття націй.

Соціально-правовий статус України у складі СРСР:

партійно-господарська номенклатура призначалась за вказівкою з центру, а прояви будь-якої самостійності швидко присікалися;

республіка не мала права на самостійні зовнішні зносини;

відсутність механізму виходу зі складу СРСР;

контроль центру за ключовими галузями народного господарства України.

Державні органи республіки:

Верховна Рада — вищий законодавчий орган, що формувався з депутатів, які не були професійними законодавцями, а продовжували працювати на своїх робочих місцях;

Президія ВР — постійно діючий орган вищої влади, який вирішував поточні питання законодавчої діяльності, контролював дотримання Конституції, союзного і республіканського законодавства, видавав укази, приймай міждержавні угоди;

Рада Міністрів — вищий виконавчий орган;

Ради депутатів — місцеві (міські, районні, селищні і т.п.) органи влади та їх виконавчі органи — відповідні виконкоми.

Зміни у партійно-господарському керівництві України

Травень 1972 р. — Пленум ЦК КПУ, який звільнив П. Шелеста з поста Першого секретаря ЦК КПУ (у зв'язку начебто «підвищенням» — перевід на союзну роботу), обрав на цю посаду В.Щербицького.

Причини усунення П. Шелеста:

неодноразово проявляв твердість у відстоюванні інтересів республіки, зокрема у визначенні інвестицій в її економіку, мовній і культурній сфері;

видав книгу «Україна наша радянська», яка на початку 1973 р. зазнала критики і звинувачень у «ідеологічних помилках», «економічному місництві», ідеалізації історичного минулого та самобутності українського народу.

Причини обрання В.Щербицького

він, як і Брежнєв, належав до «дніпропетровського ядра» партійної верхівки;

вищий орієнтир — інтереси і настрої союзних верхів.

За короткий час В.Щербицький сформував досить кваліфіковану, віддану йому особисто (міністерські та інші високі пости зайняли більш ніж 20 «дніпропетровців») команду виконавців. Головою Ради Міністрів наступні 15 років був О.Ляшко.

В.Щербицький виявляв енергію, наполегливість у питаннях забезпечення виконання планів соціально-економічного розвитку України, проте і йому, і його оточенню бракувало критичного ставлення до прорахунків у політиці центру.

Опинившись перед складними суспільними проблемами, партійно-державне керівництво бачило їх вирішення у поверненні до сталінізму та зміцненні тоталітарної системи,

а не у корінних реформах.