ДИРЕКТОРІЯ УНР

Утворення Директорії й повалення гетьманату

Кінець жовтня 1918 р. — в умовах погіршення зовнішньої та внутрішньої ситуації гетьман погодився на включення до Кабінету міністрів представників опозиційного Українського національного союзу, створеного соціалістичними партіями у серпні 1918 р.; це не задовольняло ані національні сили, ані старорежимне оточення гетьмана — політичне протистояння загострилося.

14 листопада 1918 р. — П.Скоропадський проголошує маніфест про федерацію України з не більшовицькою Росією.

В ніч на 14 листопада 1918 р. — створення Директорії (в складі В.Винниченко (голова), С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко, О.Андрієвський), яка мала очолити збройне повстання проти гетьмана.

15 листопада 1918 р. — заклик Директорії до боротьби з гетьманом, обіцянка демократичних свобод, 8-годинного робочого дня, землі селянам.

18 листопада 1918 р. — розгром гетьманських військ у с. Мотовилівка.

20 листопада 1918 р. — війська УНР підійшли до Києва й почали облогу міста.

14 грудня 1918 р. — гетьман зрікається влади.

Причини падіння гетьманського режиму:

Реакційна соціальна політика гетьманського режиму.

Невирішеність військового питання.

Повна залежність гетьмана від Четверного союзу.

Відновлення УНР

18 грудня 1918 р. — Директорія урочисто вступила до Києва.

19 грудня 1918 р. — воєнний парад на Софійській площі, молебень на честь перемоги й урочисте проголошення відновлення УНР. Але Винниченко та Петлюра відмовилися передати владу УЦР, пояснюючи це тим, що умов складного внутрішнього та зовнішнього становища диктатура має переваги перед парламентською демократією.

Директорія — орган влади, який отримав фактично диктаторські повноваження, поєднавши у собі законодавчу, виконавчу й судову владу (третя фаза української державності).

Внутрішня і зовнішня політика Директорії

У внутрішній політиці Директорія проголосила:

Сфера державного управління:

ліквідація попередніх органів гетьманської влади, утворення нового уряду — Ради Міністрів;

передача влади Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції;

вища влада — Трудовий Конгрес;

позбавлення виборчого права експлуататорських класів, до яких крім поміщиків і капіталістів була віднесена частина інтелігенції (адвокати, лікарі, професура, вчителі середніх шкіл і т.п.).

Соціально-економічні перетворення:

проведення аграрної реформи:

ліквідація приватної власності на землю;

декларація вилучення землі у поміщиків без викупу та передача її селянам;

виплата поміщикам деякої компенсації та збереження за ними частини майна;

недоторканість земель промислових підприємств, а також іноземних підданих;

в інтересах збереження хоча б частини товарних господарств оголошено, що у заможних селян землі площею 15 дес. конфісковані не будуть;

запровадження державного контролю за виробництвом і розподілом продукції;

поновлення 8-годинного робочого дня;

право на діяльність профспілок і проведення страйків;

поновлення чинності про національно-персональну автономію.

Таким чином, прихід до влади Директорії означало радикалізацію суспільних відносин в усіх сферах життя й утвердження в Україні національного варіанту радянської влади без крайностей більшовицького максималізму.

Однак, всі ці перетворення не привели до нормалізації у суспільстві, не сприяли стабілізації у державі:

Директорія залишилася без підтримки більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату всіх, без кого неможливе нормальне існування держави.

Не змогла створити власного дійового апарату та поступово втрачала підтримку населення, більшість проголошених нею перетворень носили декларативний характер:

Трудовий Конгрес, що зібрався у Києві (23 січня 1919 р.), ніяких життєво важливих рішень не прийняв і припинив свою роботу.

Не вдалося створити боєздатної армії: солдати. Які були вихідцями з селян, після повалення гетьманського режиму або розійшлися по домівках, або, легко піддаючись агітації більшовиків, переходили на їхній бік; єдиноначальності фактично не існувало — в армії поширення набула отаманщина.

Селянська стихія швидко переродилася на руйнівну анархію: влада на місцях переходила до місцевих отаманів, які відмовлялися визнавати центральний уряд — отаманщина, як ракова пухлина, руйнувала державний апарат Директорії.

Директорія не змогла зупинити хвилю єврейських погромів у містах Правобережної та Південної України.

Аграрна реформа не принесла бажаних результатів: збереження 15 дес. мінімуму давало підстави сільській бідноті звинувачувати Директорію у прокуркульській політиці, а збереження за іноземними громадянами власті на землю для селян Правобережжя, де більшість поміщиків були поляками, взагалі позбавляло їх перспективи колись отримати землю. Така ситуація призвела до масових селянських виступів на чолі з отаманами Зеленим, Григор’євим, Махном.

Спроби покінчити з спекуляцією не принесли бажаних результатів; не дивлячись на збільшення норм хлібоздачі у 3—5 разів, міста продовжували голодувати.

Директорія не змогла відстояти інтереси робітників.

У рядах керівників Директорії не було єдності в погляді на перспективу національно-державної розбудови:

Голова уряду В.Чеховський виступав за введення радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів, а В.Винниченко відстоював парламентську систему.

Частина Директорії (Винниченко, Чеховський, Шаповал) виступали за союз з більшовиками, а інша частина на чолі з Петлюрою — за союз з Антантою.

Тертя між лідерами Директорія, що носили характер особистісного суперництва (В.Винниченко—С.Петлюра).

Змагання за владу між різними політичними партіями (УСД, українські есери, «боротьбисти»).

Зовнішню політику Директорія спрямувала на розширення міжнародних зв’язків. УНР визнали Голландія, Угорщина, Чехословаччина, Італія та деякі інші держави, але налагодити відносин зі своїми головними суперниками вона не змогла — у 1919–1920 рр. УНР опинилася у «трикутнику смерті»: на півночі — війська більшовиків; на півдні — війська Антанти й генерала Денікіна, який виступав за єдину й неподільну Росію; на заході — польська армія.

1. Відносини з радянською Росією.

Раднарком не визнав Директорію вищим органом власті на Україні. Спроби порозумітися виявилися безрезультатними: переговори, ініціатором яких був Винниченко, закінчилися безрезультатно.

Грудень 1918 р. — початок наступу радянських військ на Київ, Чернігів та Харків; на всі протести керівники РРФСР відповідали, що їх військ на Україні немає, а бойові дії ведуть війська українського радянського уряду.

16 січня 1919 р. — Директорія оголосила війну радянській Росії.

2. Відносини з Антантою.

За таких обставин українські політики спробували найти підтримку у країн Антанти. Французький уряд висунув ультимативні вимоги: виведення зі складу Директорії членів соціалістичних партій та реорганізувавши армію УНР, підкорити її союзницькому командуванню.

Винниченко і Чеховський подали у відставку, а вся влада зосередилася в руках С.Петлюри, який вийшов зі складу УСДРП.

Однак надії Директорії на допомогу Антанти виявилися марними, адже головну ставку лідери Антанти покладали на армію Денікіна. Більш того, війська Антанти почали активні бойові дії на Півдні України та у Криму.

3. Відносини з Польщею.

Після відродження Польської держави у листопаді 1918 р. його лідер Ю.Пілсудський висунув територіальні претензії до України. Польські війська почали бойові дії в Західній Україні, де їм вдалося окупувати Східну Галичину.

На цьому загальному фоні дипломатичних поразок, ледь чи не єдиним по-справжньому успіхом стало проголошення 22 січня 1919 р. Акту Злуки двох українських республік: УНР та ЗУНР. Однак в умовах війни реального об’єднання не відбулося, і республіки, фактично, існували незалежно одна від одної.

Друга радянсько-українська війна. Поразка Директорії та встановлення радянської влади

3 січня 1919 р. — війська УНР залишили Харків, куди переїхав радянський уряд України на чолі з П’ятаковим. Протягом трьох наступних тижнів радянські війська зайняли Чернігів, Полтаву та Катеринослав.

5 лютого 1919 р. — більшовики вступили до Києва.

Березень 1919 р. — радянські війська перейшли у наступ на Правобережжі, захопивши Вінницю та Жмеринку. Частина розбитих військ УНР відступила на територію Румунії, де була інтернована.

Травень—червень 1919 р. — військова реформа, проведена Петлюрою підвищила боєздатність армії й сприяла стабілізації фронту. Однак на той час в руках Директорії залишалася лише незначна частина Правобережної України.

Наступ більшовиків на півдні розгортався також успішно. На бік більшовиків перейшло багато формувань Директорії. Так, дивізія отамана Григор’єва вигнала війська Антанти з Херсону, Миколаєва та Одеси.

Війська більшовиків увірвалися до Криму. На бойових кораблях союзників почалися заворушення: солдати та моряки під дією більшовицької агітації відмовлялися йти у бій та негайного повернення на батьківщину. Військове командування Антанти почало евакуації своїх військ. 29 квітня 1919 р. Червона Армія вступила до Севастополя.

Таким чином, на території України (крім західних областей й Надзбруччя)

знову було встановлено радянську владу.

Причини поразки Директорії:

Неспроможність Директорії створити життєздатний і стабільний політичний режим: державний апарат, армію, органи громадського порядку, систему законодавчих та виконавчих органів як у центрі, так і на місцях.

Широкі маси українського населення не усвідомлювали загальнонаціональні інтереси, необхідність створення і зміцнення власної держави.

Несприятливі зовнішньополітичні обставини, військова перевага противників Директорії.