В СИСТЕМІ МІХНАРОДНИХ ВІДНОСИН ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.

Оскільки Україна наприкінці ХVIII ст. — у першій половині ХІХ ст. Не була незалежною державою, вона не вела самостійної зовнішньої політики. Зате, як і раніше, вона залишалася об’єктом зазіхань сусідів, матеріальною базою, стратегічним плацдармом і джерелом поповнення армій Російської й Австрійської імперій у веденні ними агресивної зовнішньої політики.

Україна в російсько-турецькій війні 1806–1812 рр.

Причини:

сподівання Туреччини, що участь Росії в наполеонівських війнах дозволить їй повернути собі втрачені у попередніх війнах з Росією території (Крим, Причорномор’я та т. ін.);

бажання Росії посилити свій вплив на Балканах в умовах послаблення Туреччини.

Війна, яка тривала із перемінним успіхом, закінчилася підписанням Бухарестського миру: Росії стримала землі Бессарабії, в трьох повітах якої (Аккерманський, Хотинський і Ізмаїльський) переважали українці.

Наслідки війни для України:

на українські губернії ліг увесь тягар забезпечення діючої армії продовольством, тягловою силою та т. ін.;

проведено мобілізацію до війська;

довгий час бойові дії тривали безпосередньо на землях, де проживали українці.

Разом із тим, перемога Росії для України була меншим злом, адже її територія і надалі б залишалася ареною битв, а турецьке ярмо було куди важчим за російське.

Україна в російсько-французькій війні 1812 р.

У червні 1812 р. понад півмільйонна Французька армія в складі якої були збройні формування майже всіх європейських нардів на чолі з імператором Наполеоном Бонапартом без оголошення війни форсувала р. Німан — почалася війна, яку часто називають Вітчизняною.

Плани Наполеона щодо України. Сподіваючись на підтримку Задунайської Січі, Наполеон обіцяв козакам відновити Україну як «братню Франції» незалежну республіку. Але насправді, Україна для нього була розмінною монетою: Польщі він обіцяв повернути Правобережжя, австрійському імператору передати Волинь, турецького султана спокушав Кримом та Причорномор’ям, а решту територій збирався поділити на наполеоніди (3) — військово-адміністративні колоніальні області на чолі з наполеонівськими генералами.

Ставлення української шляхти та інтелігенції до війни з Наполеоном:

лише незначна частина (т. зв. автономісти) висловлювали радість і надії, що з приходом французької армії Україна зможе відродити свою державність (Чайковський, Марлецький та ін.);

більшість (т. зв. консерватори) справедливо вбачала в Наполеонові нового тирана, до того ж поміщики були налякані революційними змінами у Франції та боялися їх перенесення на Український ґрунт (Д.Трощинський, І.Котляревський та ін.).

Участь українців у Війні 1812 р. Хоча основні бойові дії розгорнулися на віддалині від українських земель, українці щиро відгукнулися на заклик російського уряду стати на захист Вітчизни:

крім земського ополчення (набиралися кріпаки за згодою поміщиків) на Україні відповідно до царського маніфесту починається формування козацьких полків; кількість бажаючих була такою великою, що наляканий уряд обмежив набір;

було зібрані значні кошти на утримання та екіпіровку ополчення;

багато українців за хоробрість й бойові заслуги були нагороджені орденами та медалями, деякі українські полки були нагороджені почесними бойовими прапорами; українці стали активними учасниками Бородінської битви, а потім приймали участь у Закордонному поході російської армії;

українці стали організаторами партизанських загонів: загін Є.Четвертака налічував 300 чоловік і винищив понад 1 тис. солдатів і офіцерів противника, загін Ф.Потапова (Самуся) — більше 3 тис. ворогів.

Підсумки: але царський уряд виявився невдячним: всі привілеї у козаків було відібрано, а їх самих вернули до попереднього стану (1816), всі кріпаки знову стали кріпаками, а за службу кожний одержав 2 карбованця винагороди.

Україна в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр.

Нова балканська криза потягла нову російсько-турецька війна. Особливість: прямо не зачепила українських земель, але безпосередня близькість до театру бойових дій спричинила максимальне використання імперією матеріальних і людських ресурсів України.

На початку війни більша частина козаків Задунайської Січі на чолі з кошовим отаманом Й,Гладким перейшла на бік російської армії. Причини:

утиски козацьких прав урядом Османської імперії;

залучення козаків до придушення анти турецьких повстань поневолених слов’янських народів.

Із задунайців було створене Окреме Запорозьке військо, яке пізніше було перейменоване у Азовське козаче військо (1830–1865 рр.). Козаків розселили між Бердянськом і Маріуполем. На них покладалося завдання охорони російського узбережжя Чорного моря з метою припинення зносин турецьких контрабандистів з гірськими народами Кавказу.

ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст.

Наприкінці XVIII — у першій половині ХІХ ст. поміщицьке господарство, що ґрунтувалося на праці закріпаченого селянства, переживало занепад: старі форми господарювання не відповідали вимогам часу. Цей процес отримав назву криза феодально-кріпосницького господарства. Попри всі спроби поміщиків і російського царату зберегти кріпосницькі відносини, вони неухильно руйнувалися. В економіці України поступово визрівають ринкові відносини.

Стан сільського господарства й розвиток аграрних відносин

В кінці XVIII — першій половині ХІХ ст. господарська система, яка ґрунтувалася на кріпосництві, вступила в полосу кризи, з якої вона так і не вийшла. Криза полягала в тому, що поміщики нізащо не хотіли відмовлятися від малоефективної праці кріпаків. Замість того, щоб переводити свої господарства на рейки ринкової економіки, поміщики посилили експлуатацію кріпаків.

Форми посилення феодально-кріпосницького гноблення:

Урочна система виконання панщини.

Щоб обійти імператорський указ про триденну панщину, поміщики давали кріпаку завдання на один день (урок), але воно було таким великим, що виконувати його треба було протягом двох, а то й трьох днів. Таким чином, панщина зросла до 5—6 днів на тиждень.

Посилення неосновних форм феодальної експлуатації: збільшення натурального й грошового оброку, роботи на подвір’ї поміщика та т. ін.

Надання поміщикам права без суду й слідства відправляти селян до Сибіру на поселення, на каторгу, у рекрути (солдати). Натомність селяни навіть жалуватися на своїх панів не могли.

Практика створення системи військових поселень в Україні.

З метою створення самоокупного війська, в 1816 р. в Росії з державних селян почалося утворення військових поселень (проіснували до 1857 р.). Їх організатором та опікуном став граф О.Аракчеєв.

У військових поселеннях кожна селянська сім’я повинна була на лише займатися землеробством, але й водночас утримувати 1–2 солдатів. Усе життя військових поселенців регламентувалося суворим режимом. Військовій муштрі підлягали всі чоловіки віком до 45 років і навіть хлопчики з семирічного віку (кантоністи). По команді поселенці вставали й лягали спати, йшли на роботу, обідали, палили печі та все інше. За найменшу провину поселенців жорстоко карали.

Формально на державу поселенці працювали три дні, але «уроки» були такими що виконували їх цілий тиждень. Голод був звичайним явищем. Таким чином, військові поселення були особливим видом кріпаччини, більш жахливим, ніж звичайна.

Поселення на Україні створювалися на Харківщині, Катеринославщині, Херсонщині, Київщині та Поділлі. В Україні було 25 округів військових поселень з 554 тисячами населення.

Використання поміщиками Інвентарної реформи (1847–1848 рр.) на Правобережжі з метою посилення експлуатації.

Реформа мислилася урядом як засіб обмеження поміщицького свавілля: до спеціальних Інвентарних книг записувалися всі повинності селян і в майбутньому не могли бути збільшенні. Однак записи до книг робили самі поміщики, добре усвідомлюючи, що чекає на них після реформи.

Розширення поміщиками своїх володінь за рахунок відібраних у селян орних земель і впровадження «місячини».

Намагаючись збільшити прибутки, частина поміщиків, відбирала у селян всю землю та переводила їх на роботу на своєму полі за місячну оплату та щоденний харч, які були мінімальними. «Місячина» стала найжорстокішою формою феодальної експлуатації, який зводив селян до становища рабів.

Передача землі посесорам.

Частину державних земель уряд віддав чиновникам — посесорам —  на час їх служби. Після закінчення служби земля поверталася державі. Відтак, їх тимчасові власники прагнули отримати з неї максимум прибутків.

Неминучим наслідком доведення поміщиками селян до крайньої межі фізичного і морального виснаження було розорення їх господарств. Не маючи грошей для задоволення своїх запитів, поміщики віддавали свої маєтки в заставу кредитним установам (1856 р. — 25% поміщицьких маєтків). Не в змозі сплачувати борги, поміщики втрачали свої маєтки, які продавалися на публічних торгах. Новими власниками ставали купці, хазяйновиті поміщики і навіть заможні козаки й селяни.

Поряд із цим у сільське господарство швидко проникають та набувають все більшого поширення нові товарно-грошові (ринкові, капіталістичні) відносини:

Зростання товарності та спеціалізації.

По всій Україні, особливо на Півдні зростає виробництво хліба на продаж. Розширюються посіви технічних культур: У Полтавській і Чернігівській губерніях — коноплі та тютюн, Катеринославській та Херсонській — льон, на Правобережжі, Лівобережжі та Слобожанщині — цукрові буряки.

Спроби окремих поміщиків раціоналізації землеробську культуру: впровадження досягнень агрохімії та агротехніки, використання сільгоспмашин (косилки, віялки, молотарки — спочатку кінні, а потім парові).

Використання вільнонайманої праці.

Розвиток селянських промислів:

а)         зайняття промислами по місцю: робота на місцевих підприємствах, зайняття дрібним промислом вдома.

б)         далекий відхід на сільськогосподарські роботи до Степової України (більше всього давали Полтавщина й Харківщина);

в)         чумацтво

Початок промислової революції. Українські промисловці

Перші машини в Україні почали використовуватися вже наприкінці XVIII ст. Від 30-х рр. ХІХ ст. кількість фабрик стала різко збільшилася — початок промитого перевороту. Розвиток промисловості відбувався швидкими темпами: кін. XVIII ст. — 200 промислових підприємств, 1860 р. — 2150.

Структура української промисловості:

Цукроваріння — візитна картка тогочасної промисловості України.  Видатними організаторами цукрової промисловості України були сім’ї Яхненків і Симиренків, торговий дім яких був відомий й у Європі. На середину ХІХ ст. в Україні діяло майже 70% цукрових заводів імперії, вони забезпечували понад 80% загальноросійського виробництва цукру.

Полотняна промисловість. Не витримавши конкуренції бавовняної промисловості центральних губерній Росії у 40–50-х рр. зникає зовсім.

Кам’яновугільна промисловість (Донбас). Швидкі темпи розвитку, що дозволило на середину ХІХ ст. вийти на друге місце в імперії по видобутку вугілля, поступившись лише Сілезії (Польща).

Промисловість України у першій половині ХІХ ст. мала багатогалузевий характер, але вже тоді виявилося, що в Україні створюються штучні перепони для інтенсивного розвитку текстильного та металообробного виробництва, зосереджених в Центральній Росії.

Міста

Розміщення промисловості у містах сприяло їх економічному зміцненню, зростанню чисельності міського населення — протягом першої третини ХІХ ст. чисельність міського населення зросла втричі, а на Півдні — в 4,5 рази, питома вага зросла з 5 до 11%.

Особливо швидко розвивалися морські порти півдня, що мали загальноімперське значення — Одеса (з 1817 р. — порто-франко), Миколаїв та Херсон.

Головним чином заселення міст відбувалося за рахунок не українців — росіян, євреїв, представників інших національностей. Українці поступово перетворюються у міському населенні у національну меншину

Розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі

Економічний розвиток України супроводжувався розширення м внутрішньої торгівлі, яка здійснювалася переважно через ярмарки та базари. Розвиток внутрішньої торгівлі відбувався на трьох рівнях: село—місто, регіональний, загальноімперський рівень. Зі зростанням міст в них помітно збільшувалася кількість крамниць, інших постійно діючих торгівельних закладів.

Економічна політика царизму була спрямована на те, щоб перетворити Україну в ринок збуту виробів російської промисловості. Так, на ярмарках України продавалося майже 33% вироблених в російських губерніях промислових товарів, в той же час Україна була представлена майже виключно сільськогосподарською продукцією, та промисловими виробами з неї (цукор і горілка).

Орієнтація на товарообмін з Росією визначила й географію найбільших українських ярмарок, які концентрувалися біля кордону Росії.

Зовнішня торгівля України здійснювалася переважно через чорноморські порти.

Через чорноморські порти Україна експортувала: хліб (пшениця — 90% експорту), десятки видів продукції рослинництва й тваринництва; суходолом до центральної Європи гнали худобу, вивозили мед, віск, рибу, риб’ячий клей тощо.

Україна імпортувала: продукти і предмети розкоші — вина, шовк, какао, перли, дорогий одяг і взуття, кава, чай, прянощі, тощо, машини та обладнання.

Промисловий переворот (промислова (технічна) революція) — докорінний переворот у житті людей, що має дві сторони: по-перше, технічну — перехід від ручного (мануфактура) виробництва до машинного (фабрика), по-друге, соціальну — на зміну феодалам та залежним селянам прийшли буржуазія (підприємці) та наймані пролетаріат (наймані робітники).

Раціоналізація (від лат. rationalis — розумний, ratio — розум) виробництва — удосконалення виробництва, краща, доцільніша його організація.

Урочна система — форма відробітку селянами панщини, за якої

Військові поселення —

Товарність — виготовлення продукції, призначеної на продаж

Спеціалізація — виготовлення певного виду продукції.

Порто-франко — відкритий, вільний порт, де дозволено безмитний ввіз зарубіжних товарів і безмитний їх продаж.