наприкінці XVIII — в першій половині ХІХ ст.

Чисельність населення і його склад

Загальна кількість населення Наддніпрянської України налічувала наприкінці XVIIIст. 8,2 млн. осіб, більшість із яких складав корінний етнос — українці. Разом із тим населення України було багатонаціональним — тут мешкали росіяни, поляки, євреї., греки, серби, болгари, німці, кримські татари, вірмени та інші.

Чисельність населення постійно і швидко зростала. Водночас у наслідок антиукраїнської міграційної політики частка українців в загальному складі населення зменшувалася, натомність відсоток інших національностей, в першу чергу росіян та євреїв, зростає.

Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії

Адміністративно-територіальний устрій у Російській імперії не враховував географію національного розселення, і був спрямований на посилення поліцейського контролю над населенням і прискорення зросійщення українців.

Частина українського населення опинилася за межами дев’яти українських губерній. Українцями були заселені значні райони Кубані, Війська Донського, Вороніжчини, Курської, Гродненської, Могилівської губерній частина Бессарабії.

Генерал-губернатори були повновладними господарями на залежних від них землях, адже вони обіймали водночас вищу цивільну та військову владу й були наділені надзвичайними повноваженнями. На середину ХІХ ст. з 10 генерал-губернаторств всієї Російської імперії 3 знаходилися на Україні.

Вся адміністративно-виконавча влада в губерніях здійснювалася губернаторами, яких призначав імператор. Імператорський «Наказ губернаторам» (1837)  надавав їм право контролю над діяльністю будь-якої установи або підприємства. Зазвичай губернаторами призначали генералів, яким , таким чином підкорялася не тільки поліція, але й розташовані тут війська.

В свою чергу губернії поділялися на повіти, на чолі зі справниками, а ті — стани на чолі з поліцейськими приставами.

Що стосується більшої частини населення — кріпаків, то вся судова та адміністративна влада над ними належала поміщикам. Казнокрадство й хабарництво процвітали в усіх ланках губернської адміністрації з низу до гори.

В другій половині ХІХ ст. царат ліквідує залишки колишнього устрою українських земель: на Лівобережжі знищено останні залишки міського самоврядування — Магдебурзьке право (1831), а на Лівобережжі ліквідоване судочинство по Литовському статуту (1841).

Національне життя українського народу

Політика російського уряду була спрямована на встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації, на прискорення перетворення українців у „справжніх росіян”:

насадження ідеї переваги російського народного духу;

позбавлення українців права на власну освіту і користування рідною мовою;

обмеження вільного розвитку національної культури.

Антиукраїнський характер діяльності російського уряду ще більше посилився за царювання Миколи І: навіть слово «Малоросія», що офіційно замінило слово «Україна», вживалося щораз рідше.

Соціальне становище українського народу

Більшість українців складали феодально залежні селяни. Найбільшого поширення кріпосне право набуло на Правобережжі, а потім поступово поширилося на Лівобережжя та Південну Україну. Крім феодальних повинностей кріпаки відбували рекрутчину, а державні селяни крім цього могли бути переведені на становище військових поселенців.