УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVII–XVIIІ ст.

Особливості розвитку української культури

Розвиток і піднесення з одного боку, з іншого — втрачає свої риси й має пристосовуватися до російських імперських поглядів.

Умови розвитку:

поступ продуктивних сил обумовлював розвиток освіти, науки, появу нових видів знань, ширшого втягнення різних верств населення у духовне життя;

піднесення національної самосвідомості українців у процесі консолідації у ході Визвольної війни та її суспільно-політичних і соціально-економічних наслідків;

розчленування українських земель і неоднакові умови для розвитку;

колоніальна політика держав, що володіли українськими землями, спрямована на встановлення контролю над культурним життям українців:

наступ російського царату на державність України відбувалося водночас з посиленням утисків у царині культури й русифікацією:

підпорядкування Української православної церкви Московському патріархату (1687);

різноманітні цензурні утиски стосовно українського книгодруку (з 20-х рр. XVIIІ ст.);

втручання царизму в систему освіти (після Полтавської битви) і перетворення її у знаряддя підтримки станової нерівності (освіта — привілей дворян) й русифікація (загальнодержавна реформа освіти кін. XVIIІ ст.)

створення перешкод польським урядом на шляху духовного розвитку Правобережжя й полонізація українців:

перепони на шляху розвитку освіти;

безумовне панування польської мови;

відтік української інтелігенції до Москви і Петербургу й відрив від національного коріння козацької старшини, яка прагнула здобути права російського дворянства;

значна роль духовенства, що поступово втрачає свої позиції, а культура набуває світських рис;

процес взаємозбагачення культури українського народу і сусідніх народів; вплив загальноєвропейських культурних тенденцій (гуманізм, бароко і т.п.)

Розвиток освіти

Ланка	Росія	Польща
початкова освіта	Кількість зростає не тільки в містах, але і в селах (трьохрічний курс, в якому викладаються основи читання і письма); утримуються громадою.	Кількість зменшується під тиском польського уряду (особливо в містах, де ними опікувалися братства, які поступово занепадають).
середня освіта	Колегіуми (Чернігівський, Харківський, Переяславський), створені на зразок КМА; значна кількість студентів, всестановий характер	Більшістю колегіумів опікувалися єзуїти; при монастирях діяли внутрішні школи (студії).
професійні школи	Перші професійні школи — госпітальна школа в Єлизаветграді (Кіровоград), артилерійська школа і штурмове училище в Миколаєві.
вища школа	Києво-Могилянська Академія	Львівський університет (1661)

Києво-Могилянська Академія (КМА) — статус вищого навчального закладу отримано за Гадяцьким договором (1658), Петром І видано грамоту на самоврядування (1694) і підтверджено статус вищого навчального закладу (1701); найавторитетніший навчальний заклад Східної Європи, осередок науки і мистецтва, який готував викладачів, вчених, письменників, політичних діячів для всієї України, Росії, Білорусі й значною мірою для Балканських народів; всестановий заклад з демократичними традиціями; 8 класів передбачали навчання протягом 12 років; викладання філософії, поетики, риторики, богослов’я велося латинською мовою; випускники могли продовжити навчання за кордоном; на початку XVIII ст. викладання велося також і літературною українською мовою; розквіт припадає на початок XVIII ст., коли тут навчалося 2 тис. студентів.

Розвиток книгодрукування

Розвиток книгодрукування найбільший видавничий центр — друкарня Києво-Печерської лаври, діяли також у Чернігові, Львові та інших містах (всього — 13). Удосконалюється техніка друку, поліпшується оформлення книжок. Запроваджено громадський шрифт, який ліг в основу сучасного.

Наука

зміни в господарському розвитку, постійні війни вимагали поширення наукових знань, особливо природничих наук;

відтік талановитих вчених і молоді до Москви і Петербургу.

Для вчених того часу притаманний енциклопедизм і широта поглядів.

Філософія       Ф.Прокопович — підійшов до розуміння світу, його матеріальності; згодом став одним з сподвижників Петра І;

Г.С.Сковорода — просвітитель-гуманіст, мандрівний філософ; його уявлення про одвічне протистояння добра і зла , про єдність людини й природи, про самопізнання людини ввели його в коло мислителів світового рівня;

Медицина      Н.Амбодик — основоположник вітчизняного акушерства, ботаніки й фізіотерапії;

                        Д.Самойлович — доктор наук з епідеміології, почесний член 12 академій.

Математика   Ф.Прокопович — перший з вітчизняних викладачів вищої математики;

                        І.Фальковський — підручник з елементами практичної математики;

Історія            «Синопсис» — перший підручник з вітчизняної історії (вірогідно І.Гізель);

Ф.Софонович — «Хроніка з літописців стародавніх» (перша наукова праця, в якій автор намагається дати оцінку подіям;

Козацькі літописи («Літопис Самовидця» — Р.Ракушка-Ромадановський; Гр.Граб’янки і С.Величка) — описали події визвольної війни і подальших подій;

«Історія Русів» — в основі історичного твору національно-демократичні та республіканські ідеї.

Література

багатство жанрів і розмаїття сюжетів в усній народній творчості (думи, історичні, обрядові і ліричні пісні, легенди, казки прислів’я, приказки);

вплив ідей гуманістичної культури доби західноєвропейського Відродження;

багатомовність, але переважали твори українською мовою;

увібрала в себе елементи народної мови та запозичення латинської, польської та церковнослов’янської мов;

наслідуючи традиції (переклади і перевидання), створюються нові проповідницькі, публіцистичні, релігійно-літературні твори, а також історична проза на вітчизняну тематику.

Відомі літератори: І.Гізель, Л.Баранович, І.Галятовський, Ф.Прокопович. проникнення стилю бароко у віршовану літературу — І.Величковський (т.з. курйозні вірші). Унікальна пам’ятка віршованої української літератури — збірка поезій К.Зиновіїва. Найвідоміший серед письменників і поетів — Г.С.Сковорода («Сад божественних пісень», «Байки харківські» та ін.). 1798 р. — вперше надрукована «Енеїда» І.Котляревського, яка поклала початок сучасній українській літературі.

Музичне мистецтво

становлення української професійної музики у безпосередньому зв’язку з народною творчістю (кобзарі, лірники, бандуристи, сопілкарі, скрипалі, цимбалісти);

вдосконалення музикальних інструментів, диференціація жанрів:

поширення канту (псалом) — багатоголосий пісенний спів;

сольна пісня з інструментальним супроводом (романс, одним з родоначальників якого був Г.С.Сковорода).

існування музичних цехів, військових оркестрів, а пізніше — міських та приватних оркестрів, хорових капел.

М.Дилецький — теоретик співу, його „Граматика музикальна” стала першою ґрунтовною музично-теоретичною працею; композитор.

М.Березовський — автор 20-ти концертів і опери „Демофонт”.

А.Ведель — хоровий композитор.

Д.Бортнянський — автор чотирьох десятків хорових концертів.

Театр

існування двох різновидів:

шкільний (творився професорами й студентами КМА);

мандрівний (балаган — творився учителями нижчих класів і мандрівними школярами);

зародження професійного театру (постійний театр у Харкові, 1789 р.);

виникнення кріпосного театру;

подальший розвиток інтермедії та вертепної драми.

Архітектура й образотворче мистецтво

набувають більш виразних, демократичних, життєстверджуючих форм;

панування бароко (з італійської — химерний, чудернацький);

вплив змін, які відбувалися в політичному та економічному житті українських земель.

Для розвитку архітектури характерно:

стиль бароко, який на Україні набув особливостей («козацьке», або «українське», або, ріже, «мазепинське» бароко): урочиста піднесеність, грандіозність, декоративна пишність і вибагливість, що досягалося протиставленням великих і малих об’ємів, світла і тіні, поєднанням контрастних матеріалів, фактур і кольорів (Преображенський собор в Ізюмі, Ні кольський собор у Києві, Христовоздвиженський у Полтаві та інші);

Й.Старцев (росіянин) — собор Братського монастиря та новий навчальний корпус КМА.

І.Григорович-Барський —  найвідоміший архітектор українського бароко, найбільш популярний київський архітектор 60–70-х рр. XVIII ст.; надбрамна церква Кирилівського монастиря, Покровська церква та інші.

С.Ковнір — корпус на території Києво-Печерської лаври.

Б.Меретин — собор Св.Юра у Львові.

Й.Шедель (німець), В.Растреллі (італієць), П.Неєлов (росіянин).

бастіонні типи укріплень і мурів, п’ятидольні храми (Миколаївський собор у Ніжині, Троїцький собор Густинського монастиря, церква Вознесіння у Переяславі);

розвиток світського будівництва (магістрати, школи, колегії, воєнні канцелярії, тощо), створення палацово-паркових ансамблів (палац у Батурині та інші);

з другої половини XVIII ст. поширюється легке й елегантне рококо, з’являються перехідні форми до класицизму.

Для розвитку образотворчого мистецтва характерно:

одночасний розвиток народного малярства (іконопис, картини «Козак Мамай» та інші) і професійного мистецтва;

звільнення від теологічного впливу і стає більш реалістичним.

І.Руткович — іконописець.

С.Шалманов — скульптор.

І.Мартос — скульптор.

Д.Левицький

Художники-портретисти, мешкали у Росії

А.Лисенко

В.Боровиковський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

наприкінці XVIII — в першій половині ХІХ ст.

	Російсько-турецькі війни другої половини XVIII ст.				Три поділи Речі Посполитої

 

 

 

 

 

 

 

 

Включення українських земель до складу двох держав

 

 

	Російська імперія (Романови): Лівобережна Україна Слобожанщина Правобережна Україна Південна (Степова) Україна		Австрійська імперія (Габсбурги): Галичина; Буковина; Закарпаття

 

 

 

 

 

 

Уряди обох імперій намагалися зробити ці землі своїми невід’ємними територіями. З цією метою вони прагнули ліквідувати особливості їх політичного, економічного, а в перспективі — і культурного життя. Колоніальна політика будувалася на трьох принципах:

1) уніфікація —  зведення до єдиного зразка, затвердженого імперською владою, різноманітних проявів життя в різних районах держави;

2) бюрократизація — посилення ролі чиновників, за допомогою яких імперські уряди управляли населенням, позбавляючи його будь-яких елементів самоврядування;

3) денаціоналізація — насадження мови пануючої нації, поглинення національних культурою імперської нації.

Все це в комплексі було спрямовано на інтеграцію (від integer — цілий), кінцевою метою якої була ліквідація національної самобутності українського народу, знищення будь-яких проявів його опору імперському володарюванню.

Напрямки колоніальної імперської політики обох імперій по відношенню до України:

асиміляція — прищеплення мови, культури, звичаїв та релігії панівною нацією нації підкореній;

колонізація краю іноземцями;

депортація соціально-активного населення;

адміністративні заходи приборкання в умовах територіально-етнічного розмежування:

ліквідація залишків самоврядування;

включення місцевостей, де проживали українці у територіально-адміністративні одиниці, в яких українці були в меншості;

розповсюдження загальноімперського територіально-адміністративного устрою;

перетворення в аграрно-сировинні придатки.