УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В СЕРЕДИНІ Й НАПРИКІНЦІ XVIII ст.

Тимчасове відновлення гетьманського правління

Після смерті Д.Апостола (1734) владу на Україні здійснювало Правління гетьманського уряду на чолі з кн. О.Шаховським, яке відзначилося свавільним нехтуванням прав усіх верств українського населення, брутальним втручанням російських воєначальників в українське життя, погіршенням економічного становища, загостренням внутрішньої ситуації.

З приходом до влади Єлизавети Петрівни ситуація змінилася: під впливом свого чоловіка (українця Олексія Розумовського) і прагнучи стабілізувати внутрішню ситуацію в імперії, вона дозволила відновити гетьманство. Новим гетьманом став у 1750 р. Кирило Розумовський (брат Олексія).

Правління К.Розумовського («золота осінь української автономії»)

Новий гетьман прибув у столицю м. Глухів у 1751 р. В цьому році гетьману були пере підкорені Запорозька Січ і Київ, відносини з Україною знову покладалися на Колегію іноземних справ. Розумовський призначав полковників, наділяв землею, вирішував справи не радячись з Петербургом.

Занепокоєний уряд видав ряд наказів, що обмежували гетьманську владу (заборона призначати полковників; самостійних зовнішньополітичних зносин; контроль над фінансами; впровадження загальноімперської митної системи; управління Гетьманщиною повернуто Сенату).

Часта відсутність гетьмана сприяла посиленню позицій старшини, яка керувала життям Гетьманщини.

Найважливіші заходи Розумовського, спрямовані на оновлення життя Гетьманщини припадають на 60-і рр. XVIII ст.:

обмежено переходи селян;

продовжено реформу судочинства;

військова реформа (козацькі полки перетворювалися в регулярні);

активна культурно-освітянська діяльність (реформа освіти: школи для дітей в полках; прагнення відкрити університет; активне містобудування);

спроба встановити спадкоємне гетьманство (чолобитна до Катерини ІІ).

Остаточна ліквідація гетьманства і створення 2-ї Малоросійської колегії

Заходи Розумовського, спрямовані на зміцнення гетьманської влади викликали занепокоєння нової імператриці. Гетьмана було викликано до Петербурга й змушено зректися влади. 10 листопада 1764 р. царським указом гетьманство було остаточно скасовано. Протягом століття гетьманщина була центром політичного життя України, українцям належали ключові позиції в управлінні, фінансах, судочинстві, армії.

Замість посади гетьмана було впроваджено Малоросійську колегію на чолі з президентом і генерал-губернатором Петром Рум’янцевим, який отримав таємну інструкцію6 заборонити перехід селян від одного власника до іншого, ліквідація всіх відмінностей Гетьманщини, навівши їх до загальноімперських порядків, стежити за старшиною.

Зруйнування Запорозької Січі

Причини ліквідації Запорозької Січі:

успішне завершення російсько-турецьких війн і перенесення кордону імперії на південь до Чорного моря призвело до втрати Запорозькою Січчю свого військового значення в боротьбі з турками й татарами;

участь козаків у повстаннях проти Речі Посполитої та Російської імперії (гайдамацький рух, селянська війна під керівництвом О.Пугачова, селянські повстання проти феодального гноблення);

в абсолютистській централізованій державі, якою була Росія, несумісними були демократичні порядки та республіканська форма правління, що була на Січі;

зміцнення в Росії феодальних порядків (прагнення старшини та дворян захопити обширні землі, закріпачити козаків).

4–5 червня 1775 р. — війська П.Текелія за наказом Катерини ІІ оточили Січ та зруйнували укріплення; артилерія та клейноди були вивезені, частина старшини заарештована; останній кошовий П.Калнишевський помер у Соловецькому монастирі.

3 серпня 1775 р. — царський маніфест Катерини ІІ, який оголошував ліквідацію козацтва та самої назви «запорозький козак».

Козаки або переводилися в селянський стан, або переселялися на Кубань та Дунай. Землі Запорозької Січі були роздані у володіння дворянам та старшині.

Значення Запорозької Січі:

протягом трьох століть протистояла турецько-татарській навалі на слов’янські землі;

центр соціального та національно-визвольного руху, вогнище опору ополяченню та покатоличення українського народу, її боротьба сприяла пробудженню національної свідомості українців;

на основі виробленого на Січі автономного самоврядування, військового устрою, бойового мистецтва було створено українську державність;

велика роль у заселенні й освоєнні південноукраїнських земель.

Скасування російським урядом військового та адміністративного устрою на Лівобережній Україні

1765 р. — маніфест про скасування російським урядом козацького устрою на Слобожанщині — Слобідсько-Українська губернія; козацькі полки — в гусарські; старшині —офіцерські звання, а козаки — у «військових обивателів».

1765 р. — П.Рум’янцев прибув до Глухова — початок перетворень:

проведення ревізії господарського життя;

ліквідація владних органів місцевого управління;

заміна натуральним повинностей на військові потреби грошовим податком;

заведення регулярної пошти;

обмеження прав селян змінювати місце проживання.

1768–1774 рр. — російсько-турецька війна, яка на певний час припинила активні державні перетворення на Україні.

1781 р.            — поділ гетьманщини на намісництва (Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське), об’єднаних у Малоросійське генерал-губернаторство (П.Рум’янцев);

1783 р.            — ліквідація полків, які перетворені у повіти, й козацького війська (створено 10 регулярних кінних карабінерних полки);

                        — введення загальноросійських адміністративних і судових установ;

                        — впровадження кріпосного права на Лівобережжі.

1785 р.            — «Грамота на вільність дворянства», за якою українська шляхта зрівнювалася у правах з російським дворянством.

Національно-визвольна й антикріпосницька боротьба в Україні в середині та другій половині XVIII ст.

Причини розгортання народних рухів:

посилення польсько-шляхетського гноблення (збільшення панщина та податків, скорочення селянського землеволодіння та ін.);

національно-релігійний гніт.

Рушійні сили: селянство, козацтво, міщанство, роботні люди, православне духовенство.

Характер: національно-визвольний, антифеодальний.

Особливості: поява нових форм боротьби («шукання козацтва», гайдамаки) і їх поширення поряд зі старими.

Гайдамацький рух.

Гайдамаки — повстанці з числа селянської та міської бідноти, козацтва, що виступали проти посилення панщини, феодальних та національно-релігійних утисків. Діяли малими рухливими загонами, до яких ходили представники різних народів — українці, росіяни, білоруси, молдавани та інші. Громили панські маєтки, судові установи, знищували найбільш ненависних поневолювачів (від тур. «гайда» — «тікай!»).

1734 р. — перше значне повстання, очолене сотником Верланом. Охопило Київське, Подільське й Брацлавське воєводства. Придушено силами польської шляхти та царських військ.

1750 р. — нове повстання, що охопило Київщину та Поділля й перекинулося потім на Лівобережну Україну й Слобожанщину. Гайдамаки не змогли організувати успішну боротьбу — окремі загони діяли незалежно один від одного.

«Коліївщина» — кульмінація гайдамацького руху.

Привід: ускладнення внутрішнього становища РП внаслідок створення опозиційно налаштованими проти королівської влади магнатів і шляхти «католицької конфедерації», яка почала каральний похід на Правобережжя.

Ідейний натхненник — ігумен Мотронинського монастиря Мелхиседек Значко-Яворський.

Керівник —  Максим Залізняк (запорожець).

Хід повстання:

Травень 1768 р. — в Холодному Яру почало формуватися повстанське військо; полковником обрано М.Залізняка; незабаром почався похід — звільнено велику кількість сел. та містечок.

10 червня  — з допомогою надвірного сотника Івана Гонти, що перейшов на бік повстанців, здобули Умань, яка стала резиденцією повстанців. Залізняк проголошений гетьманом, Гонта — полковником.

26 червня — Залізняк і Гонта підступно схоплені від час переговорів у московському таборі.

27 червня — табір повстанців оточено; здалися і жорстоко покарані.

Травень 1769 р. — повстання остаточно придушене.

Значення: гайдамацький рух і Коліївщина насамкінець ослабили Річ Посполиту, яка невдовзі була поділена між своїми могутніми сусідами (Австрія, Прусія, Росія).

Рух опришків

Опришки — народні месники, що діяли невеликими загонами у Галичині й Прикарпатті (від лат. «опрессор» — винищувач). Мав місце з XVI ст.

1738–1759 рр. — на чолі з Олексою Довбушем («український Робін Гуд»), В.Баюраком та І.Бойчуком набуває найбільшого розмаху.

Виступи селян і козаків на Лівобережжі, Слобожанщині й Запорожжі

1767–1770 рр. — велике повстання у с. Кліщинці (Лубенського полку).

Грудень 1768 р. — повстання козацької голоти на Січі.

1773–1775 рр. —активізація народних мас під впливом селянської війни Є.Пугачова — десятки повстанських загонів.

1776–1784 рр. — дії гайдамаків С.Гаркуші.

1789–1793 рр. — повстання в с. Турбаї (брати Рогачки, С.Помазан).

Виступи робітних людей

1765 р. — перший страйк робітних людей на Бахмутських і Торських соляних заводах.

1797–1798 рр. — повстання на Глушківській мануфактурі (П.Слюсарев).

Соціально-економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії у другій половині XVIII ст.

Характерні риси розвитку і нові явища

п о з и т и в н і	н е г а т и в н і
удосконалення знарядь праці; перехід від трипілля до багатопілля; збільшення кількості посівних площ; вирощування нових культур (кукурудза, картопля, соняшник, цукрові буряки) та деяке збільшення їх врожайності; розведення продуктивної худоби.	зростання поміщицького і старшинського землеволодіння; поширення кріпосного права на Лівобережну й Слобідську Україну (1783 р.), на Півдні України (1796 р.); різке посилення феодального гноблення
збільшення кількості ремісників у селах; збільшення кількості міст та їх населення; широке використання вільнонайманої праці; збільшення кількості мануфактур (перша — Глушківська, 1719 р.) — 250 (найбільші: «Арсенал» (Київ), шовковий завод у Новій водолазі, Шосткінський пороховий завод); поширення ярмарок; пожвавлення торгівлі з іноземними державами; розвиток дрібнотоварного виробництва.	важкі умови праці й життя робітних людей промислів і мануфактур; поширення імперського наступу на господарство України.

 

Поглиблення кризи феодалізму і становлення нового

капіталістичного способу виробництва

Подушне — новий вид оподаткування українського населення, за яким оподатковувалася кожна жива душа чоловічої статі.

Товар — продукт, вироблений на продаж.

Товарне виробництво — господарство, в якому вся продукція виготовляється на продаж.

Паланка — адміністративно-територіальна одиниця в Новій Січі.

Мануфактура — ручне виробництво, засноване на розподілі праці.

Російсько-турецькі війни в планах другої половини XVIII ст. та участь в них українських козаків

Місце України в планах Росії: база продовольства і фуражу, будівництво оборонних ліній, підготовка транспортних засобів.

1768 р. — початок бойових дій; активна участь козацьких формувань в районі Очакова, Бендер та Фокшанами, на р. Римнік, під Ізмаїлом, потоплення турецької ескадри у гирлі Дунаю (1770)

1774 р. — Кучук-Кайнаджирський мир: До Росії відійшли землі між Дніпром і Бугом та Фортеця Єнікалє в Криму.

1783 р. — включення Криму.

1787 р. — початок нової війни, в якій приймали участь 12,5 тис. козаків. Чорноморського козачого війська.

1791 р. — Ясський мир: до Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром.

Наслідки російсько-турецьких війн:

важкий тягар для народу України: тисячі людей, відірвані від повсякденного роботи, залучалися на будівництво фортець та оборонних ліній, збільшення податків і поборів; поширення загальноросійської системи рекрутських наборів — невдоволення селян і козаків змушених боронити свою волю;

підстави для ліквідацій Запорозької Січі;

з ліквідацією Кримського ханства покладено край спустошливим нападам турків і татар, разом із тим, татари, втративши свою державність, позбавлялися можливості для самобутнього і незалежного розвитку;

прискорення заселення Північного Причорномор’я;

Росія отримала право вільного плавання по Чорному морю.

Заселення і розвиток Південної України

XVI–XVIIІ ст. — на Нижньому і середньому Подніпров’ї виник цілий ряд козацьких поселень, що започаткували багато міст, містечок та сел. сучасних Дніпропетровської, Запорозької, Донецької областей.

1752 р. — царський уряд розмістив на «задніпровських місцях» (сучасна Кіровоградська область) іноземних військових переселенців (сербів, молдаван, болгар), внаслідок чого виникло 20 укріплених поселень (шанців) — Нова Сербія.

1753 р. — між річками Бахмут і Лугань (сучасна Донецька область) виникла інша сербська колонія — Слов’яно-Сербія (16 шанців).

1770 р. — спорудження Дніпровської укріпленої лінії (7 укріплень на базі яких виникли нові міста — Олександрівськ та інші).

З кінця XVIII ст. Північне Причорномор’я активно заселяється:

втікачі від соціального гноблення з України та центральних губерній Росії;

кріпаки, яких селили поміщики в межах своїх володінь;

іноземні колоністи (серби, болгари, молдавани, німці, греки та інші).

За національним складом: 75 % — українці, 25 % — представники інших національностей.

Протягом останньої чверті XVIIІ ст. адміністративно-територіальний устрій зазнавав неодноразових змін: утворювалися губернії, які пізніше були реорганізовані в намісництва; нарешті 1796 р. була створена Новоросійська губернія.

Господарство: основа — землеробство (зернові, тютюн і виноград), в маєтках — скотарство; розвивається промисловість краю, розпочато освоєння Донбасу; через порти Одеса, Бердянськ, Маріуполь та інші розвивається морська торгівля.

Будуються нові села, місточки, міста (Херсон, Олександрівськ, Катеринослав, Миколаїв, Одеса та інші).

1796 р. — впровадження кріпосного права.