РОЗДРОБЛЕНІСТЬ КИЇВСЬКОЇ РУСІ

Причини та сутність феодальної роздробленості

Сутність — перехідний період від ранньофеодальної держави Київська Русь (механічне об’єднання) до зрілого феодального суспільства (централізованої держави). На зміну одноосібному правлінню Великого Київського князя прийшло правління князів-родичів, нащадків Рюрика, що привело до утворення  конфедерації руських земель («колективний сюзеренітет»). Спочатку Київська Русь розпалася на 12 князівств (ХІІ ст.), найбільшими серед яких була Галицьке, Володимиро-Суздальське, Новгородська республіка; початок ХІІІ ст. — 50; XIV ст. — 250.

Причини феодальної роздробленості:

1.         Перетворення умовного землеволодіння в спадкоємне (вотчина) боярами й удільними князями за умови панування натурального господарства.

2.         Посилення удільних князів і бояр, створивши власні владні апарати за умови послаблення центральної великокнязівської влади.

3.         Поява нових економічних і воєнно-політичних центрів, зростання суперництва між ними.

4.         Подальше обособлення окремих племен в результаті етнічного розвитку, а також самі величезні географічні розміри КР сприяли розвитку сепаратизму.

5.         Родовий принцип наслідування.

Наслідки феодальної роздробленості:

Значення феодальної роздробленості:

○         закономірний та більш високий етап в розвитку феодальної держави, що прискорив її розвиток;

○         прискорення етнічного розвитку східнослов’янських народів, формування їх особливостей, який підготував у майбутньому поділ на три гілки: українців, білорусів, росіян;

○         послаблення обороноздатності, що мало трагічні наслідки для подальшої долі східних слов’ян в умовах монголо-татарської навали.

Конфедерація — договірний союз суверенних держав, які об’єднуються для певних цілей (захист країни, зовнішня торгівля і т.п.), зберігаючи при цьому свою незалежність і роздільне правління;

Сюзеренітет — право володаря землі розпоряджатися залежним від нього населенням за умов певних домовленостей за часів феодалізму;

Умовне землеволодіння (у Західній Європі — феод, на Русі — помістя) — наділ землі з селянами, яку отримує феодал від сюзерна на умовах несіння служби (частіше всього воєнної) й непередаваний у спадщину;

Вотчина (тобто, отримане від батька) — форма земельного володіння, за якої власник є безумовним володарем землі, яку передає в спадщину;

Етнічний розвиток — формування етнічних особливостей;

Родовий принцип наслідування — складна форма наслідування, за якої влада передається не синові, а наступному брату; нащадки тих, хто не правив, втрачають право на владу;

Розвиток феодальних відносин

вшир (кількісно) — втягнення в систему феодальних відносин все більшої кількості населення й все більших територій;

вглиб (якісно) — посилення експлуатації й зростання класової боротьби; укріплення великого землеволодіння (замки);

Замки — укріплені резиденції феодалів;

Феодальна дробина — система сеньйоро-васальних відносин в феодальній державі, яка відображає відносини між різними групами світських землевласників.

Соціально-економічний і політичний розвиток Південної Русі в період феодальної роздробленості

Київське князівство

Скоротилося до невеличких розмірів: західний кордон проходив по р. Горинь, східний — майже по Дніпру, а на півдні — південніше р. Рось. 45 міст та багато інших поселень (Вишгород, Білгород, Овруч, та ін.). Київ залишався найбільшим економічним і культурним центром Східної Європи. В місті мешкало близько 50 тис., тут розташовувалися двори князів, бояр, купців, великі ремісничі майстерні. Київ залишався і церковним і релігійним центром (церкви, монастирі, резиденція митрополита).

Київський князь став лише першим серед рівних, але оволодіти престолом було заповітною мрією багатьох честолюбних князів. Так, син Володимира Мономаха Юрій Долгорукий із допомогою половців тричі оволодівав столицею Русі, але у 1157 р. був отруєний боярами. В 1169 р. Його син Андрій Боголюбський, оволодівши містом, віддав його на страшне пограбування, якого Київ ще не знав. Після кількох десятиліть усобиць завдяки введенню спів управління встановився порядок: в останній чверті ХІІ ст. княжили два князя — Святослав Всеволодович Чернігівський та Рюрик Ростиславович, син смоленського князя. На початку ХІІ ст. Київ знову став причиною розбрату між князями. Галицько-Волинський князь Роман Мстиславич вигнав свого тестя Рюрика Ростиславича. 1203 р. Рюрик в союзі з «усією Половецькою землею» взяв Київ. Та Роман знов узяв гору. Всю першу половину ХІІІ ст. До самої монгольської навали боротьба навколо Києва не припинялася.

Переяславське князівство

Складалося із земель, розташованих на лівому березі Дніпра. Ці землі здавна перебували в політичній залежності від Києва. Князівство налічувало 25 міст. Тут розвивалися землеробство, ремесла, промисли. Князі активно приймали участь у походах проти половців. Після моно голо-татарської навали князівство перестало існувати.

Чернігово-Сіверське князівство

Найбільше князівство Південної Русі. Налічувало 46 міст (Чернігів (найбільше місто півдня після Києва), Новгород-Сіверський, Путивль, Курськ, Рильськ, Трубчевськ та ін.). остаточно склалося у ХІ ст. і включало землі сіверян, радимичів, в’ятичів, а також Муромську волость і Тмутаракань (пізніше відокремилися). Доля найбільших — Чернігівського й Новгород-Сіверського у ХІІ—першій половині ХІІІ ст. вирішувалася між князями династії Ольговичів і Давидовичів (від імені синів Святослава Ярославича — Олега й Давида), при чому до боротьби залучали половців, з якими межувала Чернігівщина. Часто князі об’єднували свої зусилля і тоді здобували перемоги над половцями. Були й невдачі: у 1185 р. князь Ігор Святославич навіть потрапив у полон.