97. Орликові заходи.

 Старшина, що була при Мазепі, козаки та сїчовики з своїм Гордієнком все таки ще не покидали своєї думки про те, щоб за гіомічю Швеції й Туреччини вирвати Україну з московських рук: в тім була тепер вся їх надїя. По довгих переговорах на місце Мазепи вибрано гетьманом Орлика (в квітні 1710 р.). При тім списано інтересні постанови, яке має бути правлїннє гетьманське Хоч сї постанови не були здійснені, бо взяти Україну в свої руки сим людям не удало ся ніколи,—але вони цікаві, як вираз поглядів і бажань сих людей, що- звязали свою долю з визволеннєм України. В постановах сих богато нового, що могло б бути важним кроком наперед.

Єсть тут і замітні початки чисто парляментарного устрою. Зазначено тут, що останніми часами гетьмани стали присвоювати собі „самодержавную владзу, узаконили самовластієм такеє, право: так хочу, так повелїваю". Тому ся конституційна хартия постановляє на будуче такі порядки: три рази до року, на Різдво, Великдень і Покрову мають бути „генеральні ради" в гетьманскій резинденції для порішення всяких важнїйших справ; на ті ради мають приїздити: генеральна старшина, полковники з усею полковою старшиною і сотниками, виборні від полків „генеральні совітники" і депутати запорозької Сїчи. Як би в управі гетьмана або в його дїлах помітне було щось шкідливе для народнього добра, тодї старшини і совітники мають право то „виговорити" гетьманови, а він за те не має на них гнівати ся або їх карати. Без рішення отсеї генеральної ради гетьман може відправляти, тільки пильні справи, яких не можна відкладати, і то тільки за радою генеральної старшини. Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не має права вести. Не може також роспоряжати скарбом військовим: до того має бути вибраний генеральний підскарбій, а гетьман має свої доходи, призначені „на булаву і особу його гетьманську". Далі постановляло ся, аби гетьман пильнував, щоб людям військовим і посполитим не чинено надмірної тяжкости, утиску і здирства, від котрого вони кидають свої оселі та йдуть „у прочку", шукати лекшого прожитку в заграничних сторонах: Забороняло ся старшині і всяким „військовим і посполитим урядникам" обертати козаків і посполитих до них не належних на свої господарські роботи, відбирати грунти або силою змушувати до продажі, забирати за які небудь вини майно людське або обертати людей собі на роботу, і т. д. Добре то все було-але не удало ся його здійснити, не удалося укладчикам сеї хартиї вернути ся на Україну—заводити ті нові порядки. Надїя, правда, якийсь час манила, а була хвиля, що й здійсненне її здавалось луже близьким. Король шведський прирік, що не замирить ся з Москвою, поки не дібеть ся, що Україні привернена буде її свобода. Те саме пообіцяв Запорожцям хан кримський. Туреччина, боячи ся московської переваги, теж пристала до Швеції, в осени 1710 р. розірвала зносини з Москвою і на весну визначила похід. Весною 1711 р. Орлик з своїми козаками і Татарами та помічними полками польських панів з шведської партиї рушив на правобічну Україну, в ті полки правобічні, що від 1704 р. були під московською зверхністю.

Тутешні городки піддавали ся йому; піддала ся Умань, Богуслав, Корсунь; генер. осаула Бутовича висланого зза Днїпра Орлик розбив. Але коли приступив під Білу Церкву, тут дїлЬ не пішло, богато з Орликового війська погинуло, а Татари тим часом почали грабувати край, серце людей тутешнїх почало від Орлика відпадати, і він скорше завернувся назад.

Літом 1711 року рушив на Турків цар Петро. Понадіявши ся на обіцянки молдавські, необережно загнав ся він на Прут, як Шведи на Україну. А тут його обступило турецьке військо і попав він в останню біду. Орлик сподївав ся, що тепер можна буде продиктувати цареви свої бажання що до Українців: цар мусить зрікти ся всяких прав на Україну.

Та все поправили побрязкачі царські: візира турецького підкуплено, він випустив Петра з його армією на дуже легких умовах, а українську справу в умові згадано такими неясними словами, що кождий їх собі по своєму толкував. Орлик казав, що на основі сеї умови Москва обовязала ся уступити ся з України по обох боках Днїпра, а царські представники доводили, що в тих словах нема для Москви такого обовязку. Турецьке правительство приняло толкованнє Орлика і заповіло нову війну з Москвою за те, шо вона не хоче уступити ся з України. Але знов московські гроші все змінили: таки потверджено торішню умову, а справу українську при тім пояснено так, що Москва зрікаєть ся правобічної України (окрім Київа) і Запорозької Сїчи, а лївобічна Україна зістаєть ся під Москвою. Коштувало се цареви ще 100 тисяч червоних, але за те як нї силкував ся Орлик подвигнути Турків, щоб допоминали ся й лївобічноі України—як козакам обіцяли, —все було даремне. Та й з правобічної України не було потіхи, бо на підставі давнійших трактатів претенсії на неї заявили Поляки.

Кілька років одначе з тим ще протягло ся, бо цар не виводив своїх військ з правобічної України: казав наперед перегнати людей звідти на лївий бік. Про се оголошено ще в осени 1711 р. і потім чотири роки московські салдати перегоняли людей за Дніпро: тільки з кінцем 1714 р. віддали Полякам Білу Церкву й пішли за Днїпро. Орлик при кінцї 1712 р. попробував з Запорозцями захопити собі правобічні краї, але сила їх була мала, і польське військо під проводом Сєнявского (що йшло займати правобічні землі) розігнало їх без великого труду. Москва з Туреччиною в 1713 р. прийшла до повної згоди, і король шведський мусів виїхати з Туреччини в свої краї. З ним поїхав і Орлик з кількома товаришами; иньші вернули ся на Вкраїну. Запорожці теж почали просити ся назад, але московське правительство приймало ватаги їх, а цілої Сїчи не хотіло прийняти через умову з Туреччиною (1712 р.)-аж як прийшла нова війна з Туреччиною, тодї її прийнято (1733 р.) Орлик з Гордієнком даремно намовляли Запорозцїв, щоб не вертали ся під Москву. Взагалі Орлик кількадесять літ ще пробував використати кожду нагоду, щоб знайти нових союзників против Москви, заінтересувати їх українською справою, але зовсім безрезультатно.